Тремтять трави напівпрозорі стебла,

що вижили в палеоліті зим.

І ця земля, поза льодами стерпла,

й статична в звабах всіх весняних рим,

тапер ковтає кисень очманіло.

Шикує рвійно армію бруньок.

І шириться, як в раті Михаїла,

весни палкої переможний крок.

Нуртують соком еросу приливи,

первісно диха плоті ураган.

 З якого віку і з якого дива

тебе зродив прадавній Океан?

І хтиво мріями стіка причинний вітер,

а молодик крадеться у шибки.

Я дерево. Мої промерзлі віти

весна шикує рвійно у бруньки.

Зоряна Замкова