МАНДРІВКА

Я не жила ніколи у селі,

хоч кров моя струмує десь ізвідти.

Асфальтне олово не вабить журавлів,

хрести антен, як цвинтарне сусідство.

І хоч тремтять дістатися Дністра

ці символи жури з лляної долі –

спиняються, де хатонька стара,

як мушля древня – маяком на полі.

Що шкаралущі – стіни хутірця.

А вікна – розгодиннілі обличчя.

І злизані в ікарових сонцях

всі монограми глеків архаїчних.

Лиш тут картинно соняхом провис

мій генний спогад, що в зірниці мітить.

Десь тут зібрались вкупі дух і мисль

скликать подвижників на посіванку-мітинг.

І назва хутірця складна – Помірки.

Від слова міряти. У мірі мір.

Тут день, і рік, і вік, як на святки

суровим полотном наміряв рід мій.

Тут не бува друзяків чорноротих –

за цим садком кінчається земля.

Лиш тут натрудиш душу од роботи.

День обліта з роменів на поля.

Тут, на Помірках маєш власну міру

на твердь земну. Богоподібним речам

і жестам повелительним повірив

й присів весь пил земної колотнечі.

І стало днище в хутірця рости,

 в ковчег від Зодчих лінії сплелися.

Вже під ногами хмари. З висоти

всі гори – горенятами здалися.

Десь біля мене невловимий час

Чумацьким шляхом гейка на волів.

Та сон розвиднівсь... І утік Пегас.

Я не жила ніколи у селі...

Із книги "Фрески собору видінь", 2002 Замкова З.