Чому бути... 

Біля джерела у парку — купка бабусь. Як підбіл на ще холодній після зимової пори землі. Чіпляються за життя, як тінь за дерева. Здоровлять одна одну, що дожили до весни, радіють першому сонечку. Моляться у збудованій громадою капличці, де комусь явилась Матір Божа. І  вважають, що й вода тут така ж свята. 

Відірвав стареньких від того заняття молодик з вівчаркою. Собака влізла з лапами до рукотворної кринички. Бабці заохали: де ж так пускати тварину! Там і діти п’ють воду, і дорослі набирають в домашній посуд. Та й ікони дивляться на ту воду... 

Як хоче пити собака, мовляв, набери хоча б у пригоршні і відведи убік. 

У відповідь на сокотання стареньких полетіла груба лайка. 

— За таке,  — обізвалася зовсім сухенька зграбна бабуся, — за Польщі заплатив би тридцять злотих штрафу. А за ті матюки — ще більше. Ото мій вуйко вірив крепко у всякі дива, — обернулася до своїх подруг, — а особливо снам. Колись-то наснилось йому, що битий буде. А  мав на базар по щось їхати. Геть посварився з жінкою, бо вперся: з хати й кроку не ступить. Виліз на п’єц  — перележати лихий час. Жінка бачить — марна справа — зібралася сама. 

Вуйко на всяк випадок пса спустив, аби кого нечистий не приніс. Ото лежить хлоп, аж чує: коло хати хтось ходить, собака бреше, аж виє. Йому й  дух зі страху заперло. Постукали до  

хати, — знов нічичирк. Мовчить вуйко. Перележав з пів години і злазить донизу. Цікавість переляк  

здолала. Виглянув у вікно — нема нікого. Поволі двері відчинив — а там поліціянт стоїть: 

— То ваш собака? — питає. 

— Мій, — вуйко йому. 

А той прикладом — геп по спині. Та ще раз, та ще... 

— Ото за те, — каже, — що собаку вдень спустили і вона по дорозі на людей кидалася. Мені от мало форми не подерла... Чималий на ті часи штраф заплатив вуйко за свій переляк. Після того, однак, був упевнений: чому бути, того не минути.

Замкова З.