Життя прекрасне і чудове_2015

Нет идеальной жизни, но есть идеальные моменты, берегите людей, с которыми вы свободны в своих эмоциях, желаниях и чувствах

Но для того чтобы понять, что счастье не в деньгах, нужно сперва узнать и то и другое — счастье и деньги. Фредерик Бегбедер  «99 франков»

Вы не существуете, друг мой, потому что вы не думаете! Начните думать, и вы обретете существование. [Эжен Ионеско]

Осень - время, когда может быть грустно без причины.    [Антон Чехов]

"Жуйте, как следует", — говорил отец. И жевали хорошо, и гуляли по два часа в сутки, и умывались холодной водой, и всё же вышли несчастные, бездарные люди.  [Антон Чехов]

"Это только кажется, что за всё платят деньгами. За всё действительно важное платят кусочками души." – Дмитрий Емец

— Вы любите море, капитан?  — О да, я его люблю! Море — это всё. Оно покрывает семь десятых всего земного шара. Его дыхание чисто и здорово. Это необъятный простор, где человек никогда не бывает одиноким так как чувствует вокруг себя трепетание жизни. Море — это проявление сверхъестественного, чудесного существования, всё в нём — движение и любовь, оно — бесконечная жизнь.  Жюль Верн «Двадцать тысяч лье под водой»

Тремтять трави напівпрозорі стебла, що вижили в палеоліті зим. І ця земля, поза льодами стерпла, й статична в звабах всіх весняних рим, тапер ковтає кисень очманіло. Шикує рвійно армію бруньок. І шириться, як в раті Михаїла, весни палкої переможний крок. Нуртують соком еросу приливи, первісно диха плоті ураган.  З якого віку і з якого дива тебе зродив прадавній Океан? І хтиво мріями стіка причинний вітер, а молодик крадеться у шибки. Я дерево. Мої промерзлі віти весна шикує рвійно у бруньки. Зоряна Замкова

5 питань для ранку 🌞 1. На що сьогодні варто витратити день, свою енергію та сили? 2. Як я почуваюся і чому? 3. Як має відбутися цей день? 4. З якими людьми я сьогодні хочу спілкуватися, а з ким ні? 5. Чого я чекаю з нетерпінням цього дня? Мотивація на успіх 🇺🇦

Чому бути...  Біля джерела у парку — купка бабусь. Як підбіл на ще холодній після зимової пори землі. Чіпляються за життя, як тінь за дерева. Здоровлять одна одну, що дожили до весни, радіють першому сонечку. Моляться у збудованій громадою капличці, де комусь явилась Матір Божа. І  вважають, що й вода тут така ж свята.  Відірвав стареньких від того заняття молодик з вівчаркою. Собака влізла з лапами до рукотворної кринички. Бабці заохали: де ж так пускати тварину! Там і діти п’ють воду, і дорослі набирають в домашній посуд. Та й ікони дивляться на ту воду...  Як хоче пити собака, мовляв, набери хоча б у пригоршні і відведи убік.  У відповідь на сокотання стареньких полетіла груба лайка.  — За таке,  — обізвалася зовсім сухенька зграбна бабуся, — за Польщі заплатив би тридцять злотих штрафу. А за ті матюки — ще більше. Ото мій вуйко вірив крепко у всякі дива, ...

Вже день вимиває обличчя, підводить зорею рум’янці. Не кличе мене, не кличе любов, яка вмерла вранці. Вже важчі за землю і воду хвилини – у вічність блукальці. Яку ж вона мала вроду – любов, яка вмерла вранці. Рука, яку вже не цілують... Небесного виламу танці. Лиш в білому сні знайду я   любов, яка вмерла вранці. Замкова З.

Чтобы узнать цену года, спроси студента, который провалился на экзамене. Чтобы узнать цену месяца, спроси мать, родившую преждевременно. Чтобы узнать цену недели, спроси редактора еженедельника. Чтобы узнать цену часа, спроси влюбленного, ждущего свою возлюбленную. Чтобы узнать цену минуты, спроси опоздавшего на поезд. Чтобы узнать цену секунды, спроси того, кто потерял близкого человека в автомобильной катастрофе. Чтобы узнать цену одной тысячной секунды, спроси серебряного медалиста Олимпийских игр. Бернард Вербер «Империя ангелов»

МАНДРІВКА Я не жила ніколи у селі, хоч кров моя струмує десь ізвідти. Асфальтне олово не вабить журавлів, хрести антен, як цвинтарне сусідство. І хоч тремтять дістатися Дністра ці символи жури з лляної долі – спиняються, де хатонька стара, як мушля древня – маяком на полі. Що шкаралущі – стіни хутірця. А вікна – розгодиннілі обличчя. І злизані в ікарових сонцях всі монограми глеків архаїчних. Лиш тут картинно соняхом провис мій генний спогад, що в зірниці мітить. Десь тут зібрались вкупі дух і мисль скликать подвижників на посіванку-мітинг. І назва хутірця складна – Помірки. Від слова міряти. У мірі мір. Тут день, і рік, і вік, як на святки суровим полотном наміряв рід мій. Тут не бува друзяків чорноротих – за цим садком кінчається земля. Лиш тут натрудиш душу од роботи. День обліта з роменів на поля. Тут, на Помірках маєш власну міру на твердь земну. Богоподібним речам і жестам повелительним повірив й присів весь пил земної колотнечі. І стало днище в хутірця рости,  в ковчег від ...

Пообіч – осокорів тугенькі тіла Все визбирують птаство, гармидеру марші. Памолодь, ніби діти, так швидко зросла Й вибруньковує листя – неначе із пращі. Гостролистим завзяттям шпетно бринить Кожна мить, кожна вибрана долею мить... Рік ребро віддає, щоб Господь сотворив Солодійку, любаску, весну його див. Зоряна Замкова

Так визбируєш світ по краплинці життєвих вражень, щоби потім здирати з долонь, як вишневий глей. І закоханий ангел в лиці стає дідьком вражим, й реагуєш на нього,  неначе на скрип дверей. Всі різдв’яні стежки перетоптані  кроком стоніжки. Усі бублики з’їли –  в полумисках лиш дірки. І немовби навспак, ти порядно живеш собі нишком, час від часу тихцем поглядаючи на зірки. Сповідатися зорям смішно. Собі довірся. Так визбируєш світ, Мов розсипав колись в суєті. І хизується день неримованим модним віршем. У румовищах долі бурлакою на самоті. Замкова З.

Ой на Івана... Рясними пасами дощу  й піснями розхитана тиша. То дівка, що співом своїм сорочку на грудях колише. А легінь цей неговіркий туливсь до води, як до мами... Підбитий пасами дощу упав у траву під ногами. І пахло зело молоком, напругі уста паленіли, під віями день колихавсь, сорочка на грудях горіла. Каміння росло під дощем, збігали патьоки шалені, пручалась трава молода, затиснута спрагло у жмені… Зоряна Замкова

Цей задавнений світ, як дивитись із темряви, Між уривками барв набирає просвітлення. Так і очі твої: хоч мережані тернами, Та блакитні в глибинному дні свого літепла. Все ж імунні розклади не витерплять натиску - То свобода нуртує в усіх твоїх гаванях. Цей задимлений світ, як дивитися з натовпу, Між уривками світла пітьмує задавнено. Замкова З.

Головне, в шаленій гонитві кожен за своїм щастям не залишитися в порожнечі, виснаженим чи перенасиченим. Адже розуміння, що втратили в житті більше, ніж придбали може впасти, мов сніг на голову. Найголовніше - це саме життя, без нашарувань суспільних стереотипів і камуфляжу, варто його захищати, очищати, зміцнювати, освітлювати. Берегти... Зоряна Замкова

У дитинстві мене дивувало, що букви в закритій книжці не переплутуються і за ніч не втрачаються, писав Хорхе Луїс Борхес. Колись для мене літери теж були, наче лего, з яких вибудовувалися слова. Могли й переплутатись, наче шахи в коробці, хоч до цього шикувалися вивіреними рядами. Тепер більше розумію, що все, що пишу, або читаю - це потік радості, болю, подиву і лише дещиця слів зі словника і літер, які не переплутались... Зоряна Замкова

Слова, слова і слова: це все, що нам залишили найзнаменитіші філософи сотні поколінь. Слова, як відбитки пальців на тілі історії... Вони так легко вилітають з вилогів свідомості, часом булькаючи визрілим тістом, а подекуди подихом вітру розносять те, що наче і не думав ... Вони обпікають і обдають холодом, вони пророчі і пустопорожні, вони обдаровують і вбивають... Призвісники кохання та розчарування, порозуміння та мрій, слова народжуються і вмирають, як люди.  Сила слів визріває в мовчанні і добрих помислах. Тоді слова мають значення, все інше - балаканина... Замкова Зоряна

Прозріння Вона роздивлялася усе до найменших дрібничок. Наче після довгої відсутності в домі ти бачиш всі речі, предмети, кольори ніби вперше, чужими очима. Її квіти на підвіконні, які знає за дотиком, з якими говорила, як з домашніми улюбленцями. Її книги, полиця за полицею, м’якесенькі подушки, яким довіряла свої сни та сльози. І ця статуетка танцівниці з найтоншої порцеляни, яку подарував Григорій. Все в кімнаті потопає в світлі, якомусь теплі кольорів. Зупинилася перед дзеркалом, завмерла. Наче вперше бачила себе. Тонкі риси обличчя, великі, обрамлені густим віялом вій зеленаві очі. Торкнулася губ, мов перевіряла, чи у дзеркалі побачить те ж саме. «Знайома незнайомко, - мовила Ольга до свого відображення, - спізнаємось заново». Довгих два роки Ольга не бачила. Міцно стуляла очі, щоб не зливатись із темрявою, але це не допомагало… Боялася операції, але ще більше лякала сліпота. Навчися дивитися руками, якимись внутрішнім зором, загострилися відчуття, напружилися, мов струни. Ра...

Ти викував свій меч, бо що воно – той посох? Із каменю давив, як Кравчик молоко. Та як бринить листок ти вчув лише під осінь, коли зливні дощі вже сікотять його, коли зливні дощі змивають з нього втому… Ти викував свій меч хіба лиш для забав? Ти дивишся з-під брів, фортеця – замість дому. Зі мною – не лукав, зі мною не лукав… Так чути серця хрип – не стук і не бриніння. Вже відчуваю як перечить невпопад твоє невтомне “я” від крони до коріння і ділиться, немов веселки водоспад. Ти викував свій меч, візьми до рук і посох… #Зоряна Замкова

Поглинаю тебе десь аж сьомим своїм відчуттям: Що задумав колись, і намірився нині, й намрієш. Вже котрий садиш сад - випробовєуш долю життям. То застава за кожну з невдач. Проростеш чи засієш? Мов на Спаса – значливіють і молоді яблуньки. Це колись мені снилось. І давлять ті сни мені груди. Вже давно ж бо зима. Люд пішов. Від мольфара руки – Ні доріг, ні стежин. До весни зимувати тут буду. Десь по зорях високих пізнаю, котре із століть. І при світлі снігів не лякатимусь зла просто неба. Бо в соборі видінь тиха постать, мов образ, стоїть. Я світліла тобою. Ця фреска, коханий, про тебе... Зоряна Замкова

Млосно світяться промені рук. Зігріває багаття слів. Бережи мене від розлук, Бережи від зневіри сліз. Німота підступає горлом – Стану подихом, сповненим квітня. І душа – із туману горлиця Вигодовує літо у квітах. Тут, на хвилях – листком відлежимось. Ще не визрілий відсвіт ранку. На полотнищі неба мережимо Із піщиночок-днів силянку. З.З.

Хто не любить взимку зігрітися цілющим чаєм із суничника чи ожини, м'яти чи липи, чебрецю чи рум'янку? Нема таких?  Поки ще грає літо водограєм тонів, трав та ягід - запасайтеся... Запах матіоли семипудний – забиває дух. Від концертів коників приблудних мало не оглух. Так повіриш у добро всесвітнє, чи хоча б земне. Так пізнаєш блиск роси досвітній, чи хоча б мене. Випасаєш бджоли і суниці, жалить кропива. І у зайців на усі кислиці відібрав права. Йдеш навспак від зір, як від колиски у потоці днів. Грає літо у серпневім блиску. Водограй тонів. Зоряна Замкова з книги "Фрески собору видінь"