Поглинаю тебе десь аж сьомим своїм відчуттям:

Що задумав колись, і намірився нині, й намрієш.

Вже котрий садиш сад - випробовєуш долю життям.

То застава за кожну з невдач. Проростеш чи засієш?

Мов на Спаса – значливіють і молоді яблуньки.

Це колись мені снилось. І давлять ті сни мені груди.

Вже давно ж бо зима. Люд пішов. Від мольфара руки –

Ні доріг, ні стежин. До весни зимувати тут буду.

Десь по зорях високих пізнаю, котре із століть.

І при світлі снігів не лякатимусь зла просто неба.

Бо в соборі видінь тиха постать, мов образ, стоїть.

Я світліла тобою. Ця фреска, коханий, про тебе...

Зоряна Замкова