Ти викував свій меч,

бо що воно – той посох?

Із каменю давив,

як Кравчик молоко.

Та як бринить листок

ти вчув лише під осінь,

коли зливні дощі

вже сікотять його,

коли зливні дощі

змивають з нього втому…

Ти викував свій меч

хіба лиш для забав?

Ти дивишся з-під брів,

фортеця – замість дому.

Зі мною – не лукав,

зі мною не лукав…

Так чути серця хрип –

не стук і не бриніння.

Вже відчуваю як

перечить невпопад

твоє невтомне “я”

від крони до коріння

і ділиться, немов

веселки водоспад.

Ти викував свій меч,

візьми до рук і посох…

#Зоряна Замкова