Найкращий спосіб провести вихідні - утекти туди, де затишно. — Надійка Гербіш Завтра - завжди новий день, в якому ще немає помилок. ― Бернард Шоу. Те, що ми втрачаємо, завжди здається нам найдорожчим. — Метью Льюїс У житті кожної людини , напевно , знайдуться хвилини зі спогадами, з якими він не захоче розлучитися. Уілкі Коллінз Легко бути сміливим, коли це не твої страхи. — Вероніка Рот Я все одно ні про що не шкодую - хоча б тому, що це безглуздо. Макс Фрай Цікаві все ж створіння люди. Нас ростять мами і тата, ми граємо у дворі з хлопчиками і дівчатками, дружимо з братиками і сестричками, а потім раптом одна абсолютно чужа людина стає найближчою. Ельчин Сафарлі, "Якби ти знав ... Де еякі речі краще не бачити, деякі слова не слухати, деяких людей краще не знати. — Еріх Марія Ремарк Всі ми хороші люди, але не в усьому, не завжди і не з усіма. ...
Публікації
Октябрь. Парк. Скамейка. Два мужчины. Один – старик, второму двадцать три. Наверно у судьбы нашлись причины, чтоб встретились сегодня их пути. Старик смотрел, как листья опадают, молчал... и только кашлял иногда. А парень прокричал по телефону не очень уж приятные слова: "Я ухожу... устал я от истерик! Твоя любовь, как к горлу острый нож. Мне ревность и скандалы надоели. А ты!.. легко замену мне найдешь!" – Красивая? – спросил старик чуть слышно. – Красивая, но дура! – тот сказал. – Любимая? – старик с груди, как выжал. – Любимей не бывает! – отвечал. – Зачем?.. скажи, сынок... зачем тогда?! Вот... я сижу, а рядом ее нет! Она ушла из жизни навсегда! Все думаю... зачем мне этот свет? А обещала, что умрем то вместе, в одной постели, в час один и в день. Солгала та, что не любила лести! Одна ушла..а я теперь, как тень. Мы столько с ней прошли: б...
«...Струсил? Да… Я струсил. Впервые в своей жизни, я побоялся женщины. Нет, не женщины. Я побоялся своих желаний к ней. Себя побоялся с ней…» - он ухмыльнулся себе, не понимая, как можно вот так, с одной какой-то выпущенной стрелы, лечь всем рассудком, к ногам одной женщины. «Идиот…» - говорил он себе в сердцах. А ведь, как часто, мы не бываем, готовы к подобным встречам. В жажде любви, всех нас, берет некий инстинкт самосохранения, оставить при себе свой суверенитет и остаться собой. При своих взглядах, своём прежнем ритме жизни, но не выходит. Ты думал раньше о себе, а потом твою голову занимает другой человек, ты не идёшь больше по любимым местам, ты идёшь в любимые объятия, которые хотел бы ощутить и, как не редко бывает, между нами встает выбор, сердца и разума: бороться с собой и рвать нить или падать в бездну, без страховки… Страх, боязнь разбиться, боязнь быть не пойманными и, в тот же момент, эта тяга желание пойти на зов сердца и раствориться в собственных эмоциях. О, как же ...
У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось – у мрії та сподівання. Хтось – на чужину. Хтось – у Вічність… Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо. – Будь для нас погідним, – шепочемо серцем. А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки. Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони – пізні, осінні. – Куди ти поспішаєш, світку? – запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце. – А куди ви поспішаєте, люди? – запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас… …- Як скоро минає життя, – кажемо з сумом. …- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не помітили, – зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа… Так і Ісус Христос у Своїй великій любові...
Я хочу ему готовить ужин... Обнимать в прихожей босиком... Я его давно считаю мужем... Мужем!!! Не любовником, не сном... И когда под вечер дома жарко, Я хочу под ручку взять его И пойти гулять вдвоём по парку... Мы вдвоём и больше никого... Я хочу стирать его рубашки... Доверять заветные мечты... Улыбаться сердцем, не с натяжкой... Не сжигать обидами мосты... Не люблю судить и пустословить... Не пытаюсь спать на потолке... Завтраки хочу ему готовить... Засыпать с рукой в его руке... Будем в прятки мы с детьми играться... Ставить в Храме, с верою, свечу... И с людьми родными собираться За одним большим столом хочу... Светом быть хочу в его окошке... И потом, спустя десятки лет, Собирать за ним на кухне крошки... Я хочу варить ему обед... Я хочу дарить ему вниманье, Искренность, тепло, надёжный тыл... И за эти все мои старанья,...
Якщо високо злетиш, то буде боляче падати. (Хюррем до Ібрагіма Я правлю країною на трьох континентах, але не можу керувати однією закоханою жінкою, яка піднімає повстання на знак своєї любові! (Султан Сулейман) Жадоба до влади, лють, любов і ненависть - все це небезпечні почуття. І якщо не тримати їх у вузді, то досить і одного з них, щоб привести людину до біди! (Ібрагім) Ні один вогонь не спалить мене, тому що я і є вогонь! (Хюррем) Звідки я могла знати, що моє серце, що зупинилося заради помсти, заново заб'ється заради кохання? (Хюррем)
«Боже, для Тебе все зростає, від Тебе отримує міць, простягни, Господи, правицю Свою над нашою дитиною. Нехай наповниться здоров’ям і силою, нехай дійде до повноти благодаті, щоби з вдячністю служила Тобі по всі дні життя свого.
Боже милосердний, Ти визначаєш обов’язки ангелам і людям: благаємо, учини, щоби на землі життя нашої дитини стерегли ті, котрі служать Тобі на Небі. В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь». – Мамо, як ви думаєте, чи варта ця дівчина мого сина? – запитала невисока ставна пані вже немолоду жінку з сивими кучерями над чолом. – Як тобі сказати, – задумливо мовила старша. – Вродлива вона, граційна. У неї велике майбутнє. Он як гасає на своєму білогривому коні. Тільки родина в неї бідненька, не нашого кола люди. – Не плач, моя ластівко, – заспокоювала Ельвіру Раїса Іванівна. – У житті все буває. Не раз доводиться падати. Та все це потрібно правильно сприймати. Інколи ми падаємо для того, щоб потім злетіти ще вище. У тебе ж все попереду. І в спорті...
Не мысля гордый свет забавить, Вниманье дружбы возлюбя, Хотел бы я тебе представить Залог достойнее тебя, Достойнее души прекрасной, Святой исполненной мечты, Поэзии живой и ясной, Высоких дум и простоты; Но так и быть -- рукой пристрастной Прими собранье пестрых глав, Полусмешных, полупечальных, Простонародных, идеальных, Небрежный плод моих забав, Бессониц, легких вдохновений, Незрелых и увядших лет, Ума холодных наблюдений И сердца горестных замет. Евгений Онегин И жить торопится и чувствовать спешит. Кн. Вяземский. ГЛАВА ПЕРВАЯ I. "Мой дядя самых честных правил, Когда не в шутку занемог, Он уважать себя заставил И лучше выдумать не мог. Его пример другим наука; Но, боже мой, какая скука С больным сидеть...
Він любив дивитися, як вона спить. Як тонесенькі ніздрі малесенького носика вдихають і видихають повітря. Іноді вона смішно зітхала і за тим неодмінно посміхалася, запалюючи зірочки у кутиках губ. Він знав кожну цяточку-родимочку на її обличчі, кожну її витончену рисочку, яка так нагадувала ту, яку він кохає понад усе. Його Ясочка, його квіточка, його малесенька донечка надає сили, тримає на цім світі, надихає на неймовірні речі, про які колись хіба читав у книжках. Ця дівчинка єдине, що у нього залишилося. Янка завжди була невгамовною. Веселою. Не вміла «завивати в папірчик» свої думки. І їй не щастило в коханні. Шлюб з Володимиром розлетівся в друзки. Чоловік пішов «наліво». Потім перепрошував. Зради Янка не пробачила. Александр Сергеевич Пушкин Письмо Татьяны к Онегину Я к вам пишу – чего же боле? Что я могу еще сказать? Теперь, я знаю, в вашей воле Меня презреньем наказать. Но вы, к моей несчастной доле Хоть каплю жалости храня, Вы не о...
« Страшно, коли помирає людина, але ще страшніше, коли помирає пам’ять про неї» – Колись він повернеться до тебе, – сказала стара циганка заплаканій Ярині в той день, коли на Володиному подвір’ї грали весільні музики. Дівчина лише махнула рукою. Не вірила… Небо, яке ще зовсім недавно чарувало своєю блакиттю, здавалось, розривається навпіл від блискавиці і гірко проливає сльози рясним дощем. Щось подібне на душі було й у Софії. Здавалось, ще недавно вона раділа життю, насолоджувалась кожною його хвилиною. Поки не зустріла його – вродливого кароокого парубка, який чомусь дуже збентежив її серце. – Бог дає людині пізнати добро у всій його досконалості, так і диявол, як основа зла, дає людині пізнати зло у всій його мерзенності. Відбувається щось подібне до закону земного тяжіння, коли людина, стрибаючи в прірву, розуміє, що їй потрібно догори, але вага власного тіла не дає їй зупинитись і повернутись назад. Так само з моментом упаду в гріх, для людей відкривається св...
Настане день, коли нам бракуватиме однієї-єдиної речі, і це не буде об'єкт наших бажань, а самі бажання. Жуандо Марсель (1888-1979) французький прозаїк Поїзд запізнювався. Холодні краплі раптового дощу падали за комір, сікли обличчя, хоч зовсім недавно світило сонце. Утім, парасольку шукати було ніколи, з-за повороту долинав стукіт коліс. А от цю пару неможливо було не помітити. Хлопець стояв під дощем в одному піджаку, тримаючи над головою дівчини, мов парасольку, свою куртку. За мить справді прогуркотів поїзд. Дівчина ступила на підніжку. За вікном автівки пролітали дерева, оксамитові килими озимини на полях, а думки Оксани мимоволі мчали у домівку її подруги Ліди, з якою разом виростали, пасли корів на лузі, сиділи за одною партою… Навіть в одного хлопця були закохані.