У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось – у мрії та сподівання. Хтось – на чужину. Хтось – у Вічність…Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо.– Будь для нас погідним, – шепочемо серцем.А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки.Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони – пізні, осінні.– Куди ти поспішаєш, світку? – запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце.– А куди ви поспішаєте, люди? – запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас……- Як скоро минає життя, – кажемо з сумом.…- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не помітили, – зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа…

Так і Ісус Христос у Своїй великій любові до нас дозволив на хресті прибити Свої руки і ноги, щоб перед Отцем Небесним показати ці вагомі та беззаперечні докази, що ми – його власність, а значить ніхто і ніщо не має права відлучити нас від любові Христової.
Дорогий друже, а чи є у тебе вагомі докази твоєї любові до Ісуса? Задумайся, що ти покажеш Йому, коли одного разу постанеш перед білим престолом Творця.