«Страшно, коли помирає людина, але ще страшніше, коли помирає пам’ять про неї»

– Колись він повернеться до тебе, – сказала стара циганка заплаканій Ярині в той день, коли на Володиному подвір’ї грали весільні музики.

Дівчина лише махнула рукою. Не вірила…

Небо, яке ще зовсім недавно чарувало своєю блакиттю, здавалось, розривається навпіл від блискавиці і гірко проливає сльози рясним дощем. Щось подібне на душі було й у Софії.

Здавалось, ще недавно вона раділа життю, насолоджувалась кожною його хвилиною. Поки не зустріла його – вродливого кароокого парубка, який чомусь дуже збентежив її серце.

– Бог дає людині пізнати добро у всій його досконалості, так і диявол, як основа зла, дає людині пізнати зло у всій його мерзенності. Відбувається щось подібне до закону земного тяжіння, коли людина, стрибаючи в прірву, розуміє, що їй потрібно догори, але вага власного тіла не дає їй зупинитись і повернутись назад. Так само з моментом упаду в гріх, для людей відкривається своєрідний закон гріховного тяжіння, тобто нахил до зла. Людина розуміє, що їй потрібно назад, до добра, до Бога, але тягар первородного гріха разом із масою щоденних, стократно помножених особистих гріхів тягне її щораз нижче. І хочеться вірити, що є якась критична точка в пізнанні людиною зла, щоб оглянутись назад, і з гріховної прірви поглянути у Небо, і зрозуміти – яке прекрасне добро, і як бездумно воно втрачається.