«Боже, для Тебе все зростає, від Тебе отримує міць, простягни, Господи, правицю Свою над нашою дитиною. Нехай наповниться здоров’ям і силою, нехай дійде до повноти благодаті, щоби з вдячністю служила Тобі по всі дні життя свого.
Боже милосердний, Ти визначаєш обов’язки ангелам і людям: благаємо, учини, щоби на землі життя нашої дитини стерегли ті, котрі служать Тобі на Небі. В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

– Мамо, як ви думаєте, чи варта ця дівчина мого сина? – запитала невисока ставна пані вже немолоду жінку з сивими кучерями над чолом.

– Як тобі сказати, – задумливо мовила старша. – Вродлива вона, граційна.  У неї велике майбутнє. Он як гасає на своєму білогривому коні. Тільки родина в неї бідненька, не нашого кола люди.

– Не плач, моя ластівко, – заспокоювала Ельвіру Раїса Іванівна. – У житті все буває. Не раз доводиться падати. Та все це потрібно правильно сприймати.

Інколи ми падаємо для того, щоб потім злетіти ще вище. У тебе ж все попереду. І в спорті, і в коханні. У житті все непросто. 

Спомин про Нього стояв перед Її порогом. І не як гість, і не як жебрак. І не запросити до хати, і не прогнати. Він перестрівав Її щовечора, аби сполохати спокій, нагадати про незабутнє…

…Вони будували з мрій повітряні замки. Він був мандрівним манестрелем із лютнею й шпагою. З ніжним поглядом і гарячим серцем. Вона – Його принцесою. «О, святе божевілля!», – вигукувала Його душа, коли з’являлася Її тендітна постать. І ревнував кохану до вітру, який розвівав Її русяве волосся, до дощу, який безсоромно обціловував Її обличчя, до снів, у які міг прийти хтось інший…

Котику сіренький

Котику сіренький,
Котику біленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хаті,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти,
Дитя буде спати,
Котик воркотати.
Ой, на кота – воркота,
На дитину – дрімота.
А-га, а-га, люлі,
Котикові дулі,
А дитині калачі,
Щоб спала вдень і вночі…