Завідувачка відділу стратегічної роботи вже відомої нам установи АБМТЦ Октябріна Владлєнівна Вінтажна ще минулого тижня нарешті пішла у відпустку.

Октябріна Владлєнівна за 20 років пильного керівництва відділом стратегічної роботи ні жодної стратегії не розробила, ні жодної роботи до пуття не довела. Заслужено отримавши за це звання Найшановнішого трудівника культури щиро вважала його набагато поважнішим, серйознішим, значущим, кориснішим, матеріально вигіднішим і благороднішим, ніж наукові ступені кандидата і доктора наук, вчені звання старшого наукового співробітника, доцента і професора, почесні звання заслуженого і народного артиста тощо разом узяті. Вона вважала б його крутішим і за усіляких там членкорів і академіків. Якби знала про їхнє існування.

Наразі Октябріна Владлєнівна плекала на дачі помідори, огірки, капусту усіх видів, перець, кабачки, патисони, баклажани, картоплю, кукурудзу, гарбузи, редиску, цибулю, часник, полуниці, вишні, черешні, моркву, буряк, ріпу, яблука, груші, абрикоси, персики, сливи, малину, смородину, базилік, руколу і петрушку з кропом. Щоденно старанно протоколювала на смартфон із дбайливо підклеєним скотчем екраном кожен сантиметр ділянки, кожну рослинку. Аби потім похмурими осінніми та зимовими днями катувати колег своїми теплими літніми дачними спогадами та малювати хитромудрі діаграми й графіки, намагаючись ухопити тенденцію почервоніння помідорів у квадраті №5, порівнюючи дані минулого сезону з позаминулим. 

Та все це було попереду. А поки що колектив, переважно жіночий, насолоджувався солодким відчуттям свободи і підозрілого спокою.

Зранку професор Дивний завзято взявся за свої щоденні галантні справи: полив квіти, набрав води для наступного поливу, протер підвіконня, зганяв набрав води в електрочайник. Поки закипала вода, зібрав і помив чашки, залишені після вчорашнього інтимного чаювання якоюсь із колежанок, яка засиділася після роботи – подалі від цікавих очей – з кимось із колишніх однокласників або ФБ-знайомих, які вдавали з себе колишніх однокласників.

Професор заварив чай, зварив каву, розклав на таці тістечка, печиво і цукерки. 

«Нарешті! Вас тільки за смертю посилати» – полегшено зітхнули колежанки.

Ароматні напої бадьорили, колеги тільки-но почали поступово відкривати очі і повертатись до життя, як раптом безтурботну тишу розрізав несамовитий переляканий зойк: ой!!! Мар’яна заклякла перед ФБ. Всі рвонули зі своїх місць до її комп’ютера і так само скам’яніли.

Ось! Ось у чому розгадка неймовірного спокою і цвинтарної тиші: Явдоха Рагулівна Незрівнянна відлетіла вчора зі своїм чоловіком МійПітюньчіком у заморські краї! На весь екран Мар’янчиного монітору розповзлася величезна пурпурова півонія, яка з викликом яскраво майоріла на Явдохиній пишній задниці.

Гігантські пелюстки розкиданих по синьому тлу білих і пурпурових квітів ніжно огортали Ядохині важкі груди, пестили немаленьке черевце (йой! а це ж тільки початок all inclusive!) і погрожували дістатися до усіх не дуже ретельно приховуваних таємниць Явдохиного тіла.

А капелюх! Якщо Бріджит Джонс після Явдохиного купальника має присоромлено сховати свої знамениті труси, то Голлі Ґолайтлі зі своїм елегантним капелюхом нарешті повинна звільнити п’єдестал, нахабно окупований нею впродовж останніх 60 років. Під Явдохиним капелюхом, окрім неї, могли ховатися від дощу і сонця дітлахи як мінімум трьох дитячих садочків з густонаселених Позняків.

Професор Дивний і собі перехилився через присутню частину колективу відділу стратегічної роботи, яка влипла у Мар’янчин монітор, покліпав короткозорими очима і зблід. Потім почервонів. Потім знову зблід. Дістав носовичок і протер скельця окулярів.

До обіду професор виходив покурити тричі. Хоча кинув ще років з 15 тому. Всі три рази – з хлопцями з комп’ютерного відділу. Після третього разу трохи повеселішав і рішуче розпочав з Гугла. Довго чухав потилицю, підкочував очі під лоба, уважно вичитуючи на стелі ще ніким незайняті логін і пароль для поштової скриньки. До обіду професор Дивний врешті-решт таки дістався турецького берега. 

А там!!! Змінивши від світанку п’ять купальників, три сарафани і шорти з двома футболками, Явдоха шаленіла. На одних фотографіях вона вдоволено реготала і, задираючи ноги, стрімголов неслася з кольорової водної гірки разом з переляканими таким сусідством дітлахами; на інших – невимушено рулила яхтою, наче займалася цим професійно останні 10 років, впевнено їздила на верблюді, хтиво позувала у костюмі для belly dance… Загалом робила все, аби ФБ-спільнота дивилася і губи кусала (чи хто до чого дотягнеться): «А Я – на морі!!!»

Звичайно ж, не обійшлося без розчуленого милування утримуваною на долоні маленькою Сонячною кулькою, яка сходила над турецьким морем. (Це фото коштувало МійПітюнчіку мінімум п’яти років життя).

Та й куди ж без традиційної світлини, зробленої абсолютно випадковим фотографом, як струмом враженим красою і романтичним, хоча і дещо сумним, образом Явдохи, яка – ну, викопана Роксолана! – артистично схиливши голову, замріяно вдивлялася у морську далечінь у марній спробі через усю величність століть побачити таку далеку рідну землю. Занурена у свої глибокі пафосні думи Явдоха Рагулівна вперто не бачила зачарованої нею камери і старанно не дивилася в об’єктив.

Час від часу перевіряючи, чи не з’явилися нові світлини, професор Дивний натхненно творив: щось нашіптував собі під ніс, щось дрібнюсіньким почерком занотовував на листочку, який ось уже півроку успішно заміняв йому діловий щоденник, заклопотано зітхав, крекотів, сам на себе злився і навіть одного разу по-хлоп’ячому хіхікнув, випустивши на волю неочікуваного дзвінкого півня, та одразу ж схаменувся і мигцем злякано перевірив з-під лоба, чи не почули цього язикаті і невсипущі співробітниці.

Потім професор повільно друкував свої фатальні таємниці, давно забутим школярським жестом – човником лівої руки – ретельно прикриваючи від лихих сторонніх очей то клавіатуру, то монітор. 

Нарешті, за 10 хвилин до кінця робочого дня, професор Дивний відкинувся на спинку стільця, схвально огледів результати своєї титанічної праці, глибоко зітхнув, і, наважившись, зухвало натиснув кнопку.

«Красунька! Давай ще фоточок» – вигулькнуло під Явдохиною світлиною.

Шевельова Н.