Написала один (!) пост у ФБ. А впродовж двох днів вже четверо зателефонували і спитали: «Нашо ти ото такого понаписувала?!!» При цьому так, між іншим, поцікавилися: «А та ляля – то ОТА ляля? Ні?! І не ота з Континентального університету? Та ти шо?! А хто ж тоді?!» 

Багацько їх, таких ляль!

Олеся Олександрівна ні докторкою, ні хоча б кандидаткою зватися не захотіла. Більше за все у житті вона любила гроші. «То в мене від мамки» – кокетливо відмахувалася від допитливих, сьорбнувши трохи шампанського на університетських корпоративах. Сміялася: «Гроші знають, як я їх люблю! Так і липнуть мені до рук, так і липнуть!»

Якщо докторка завдячувала долі в особі декана, то у Олесі Олександрівни все відбулося простіше, традиційно. Її долю влаштувала мамця, яка працювала в Ірпені хатньою робітницею у шанованого, знаменитого, народного, страшезно багатого й не менш страшезного зовні, як здавалося малій Олесі, старого художника. Та справедливо зауважує відомий ректор: багаті чоловіки старими і некрасивими не бувають.

Коли Лесьці виповнилося 16, мамця привела її з собою. Допомагати по хазяйству. Не встиг дід домалювати й першої квітки у лівому нижньому кутку, як Леська з мамцею вже розмірковували, де буде стояти колиска.

Після дідової смерті, яка трапилася якраз після народження третьої Лесиної дитини, п’ятеро брутальних дорослих мужиків у шкіряних штанах – набагато старших за Леську дідових синів від п’яти попередніх шлюбів, швидко зрозуміли, що не варто навіть з’ясовувати, чи існували насправді ті неодноразово обіцяні батьком за чаркою за пристойну поведінку виноградники у Франції і нерухомість в Іспанії. «Мать її так», сказали вони і повіялися у далекі світи.

Дід Олесю любив. Своїм найближчим друзям зізнавався, що вже й не сподівався, що матиме такий подарунок на схилі літ. Плакав, замордований сенільною сентиментальністю, і просив колишніх однокласників «якщо що», Леську не залишити, підтримувати. Не втомлювався розказувати про жінчині красиві груди, які щоночі прикрашали старечі сни, а вдень дражливо стирчали з усіх останніх дідових картин. А написав він тих картин чимало. Працював потужно і швидко, дивуючи чуттєвими фарбами і образами. Все заради того, щоб убезпечити Лесюніне майбутнє.

А їй і справді вистачило надовго. Потім діти виросли, грошей поменшало, і Олеся надумала піти «на роботу». 

Дідові друзі, пам’ятаючи виголошені перед дідом обіцянки, недовго вирішували, куди притулити Леську, і доручили їй університетську бібліотеку. Все ж таки вдова біля культури і мистецтва трохи побула. Олеся замовила для нового приміщення красиві штори й італійські бібліотечні меблі, розвішала дідові картини і стала Олесею Олександрівною.

У бібліотечній справі кмітлива Олеся Олександрівна розібралася швидко. Рум’янилися щоки, блищали очі, коли бачила ошатні вітчизняні й закордонні видання, вартістю з річну професорську зарплату. 

Купувала, ставила на полиці й любувалася. А потім знову рум’янилися щоки, блищали очі і Олеся Олександрівна казала: ой, яка прикрість! загубилася книжка! Сором’язливо замазувала ядучим білим коректором рядочок в інвентарній книжці, друкованій на страхолюдному сірому папері, і акуратним красивим почерком вписувала туди іншу книжку, вартістю 1 грн. 50 коп.

Гроші до Олесі Олександрівни так і липли! Ну, майже так, як до докторки сємки 😉

Шевельва Н.