Кохання – це зойк крові, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл (В. Винниченко).
Копілот_ШІ Дівчина стоїть серед весняного саду, де квітнуть фіалки й жасмин. Її бузкова сукня – легка, як туман над Босфором, з прозорими рукавами, що ніжно обіймають плечі. Вуаль із тонкого мережива спадає на обличчя, створюючи загадковість і витончену елегантність. В її руках - чашка турецької кави, а вітер грається з краєм сукні, ніби додає руху цій живій картині.
Коментарі
Дописати коментар