Кожна культурна людина завдяки класику знає, з чого починається театр. А з огляду на те, що у вже відомій нам установі АБМТЦ театру теж трохи було, гардероб справедливо вважався тут чи не найсакральнішим місцем.

На всіх співробітників, які мали наукові ступені кандидата або доктора будь-яких наук, покладалася благородна і серйозна місія вечірнього чергування у гардеробі. Така честь випадала шість разів на рік. 

Як ви розумієте, самого лише наукового ступеня було замало для виконання такого відповідального і надзвичайно почесного завдання.

По-перше, до чергування у гардеробі допускалися тільки ті науковці, які пропрацювали в АБМТЦ, як мінімум, рік.

По-друге, за цей рік вони були зобов’язані вивчити близько до тексту з три десятки наказів, розпоряджень, положень, вказівок, методичних рекомендацій і покрокових інструкцій, у яких було передбачено все: якими рухами і з яким виразом обличчя приймати у відвідувачів і повертати пальта, напівпальта, шуби, куртки, плащі, шинелі, мантії, пуховики, дублянки, салопи, бурнуси, свитки, кожухи, макінтоші, пильники, шкірянки, стьобанки, фуфайки, аляски, капелюхи, кепки, берети, фуражки, мазепинки, циліндри, бейсболки, митри, картузи, тюбетейки, брилі, сомбреро, панами, федори, ковбойки, канотьє, корони, лаврові вінки, шлеми, фески, парасольки тощо.

Черговий мав чіткі вказівки на усі випадки. Навіть щодо того, чим годувати і як бавити коня, на той гіпотетичний випадок, коли саме на ньому у АБМТЦ приїде якась ВІП-персона і буде змушена залишити його у гардеробі. Бо хоча відвідувачам і було дозволено практично все: як-от, викликати поліцію у разі зухвалого погляду гардеробного чергового (глянути відвідувачу в очі було рівнозначно тому, щоб глянути в очі Вію, і таке свавілля могло закінчитися звільненням з роботи), однак, заїхати на мармурові сходи АБМТЦ конем – поки що ні. Як і проходити далі у приміщення з великими сумками. Ця вимога була особливо категорична і утаємничена. (Та, обіцяю, прийде час, ми з вами, любі друзі, цю таємницю розкриємо!). 

По-третє, чергування довіряли лише тим кандидатам та докторам будь-яких наук, які надали сертифікати, що засвідчували володіння всіма офіційними мовами ООН як мінімум на рівні А2. Установа АБМТЦ все таки знаходилася не будь там де, а у столиці! Тому до неї іноді навідувалися іноземці. А з ними, як відомо, регулярно трапляються різні халепи. Як з отим навіженим, який, як ошпарений, вибіг з туалету і патетично заявив гардеробному черговому, що «там закінчився папір, одночасно у всіх кабінках» (наївний! як могло закінчитися те, чого там зроду не було?). Хоча у цьому випадку винахідливий черговий вдав, наче не те, що іноземної мови не знає, а що взагалі – один із тих, що торгували у радянських поїздах фотографіями закоханих Висоцького і Марини Владі. За це отримав подяку і почесну грамоту.

Одним словом, «наша служба і опасна, і трудна», – любила з гордістю повторювати Октябріна Владлєнівна, яка, хоч і не була ані кандидаткою, ані докторкою ніяких наук, та до почесних чергувань у гардеробі як завідувачка відділу стратегічної роботи долучалася. І не просто долучалася, а удостоювалася честі чергувати впродовж усього вихідного дня, а не просто буденного вечора!

І якщо тижнів за два до чергування у кандидатів та докторів будь-яких наук псувався настрій, починало смикатися око, а ночами снилися виключно жахіття із сценами у гардеробі, то Октябріна Владлєнівна напередодні чергувань аж трусилася від щастя: розквітала, як травнева троянда, шарілася, чепурилася і вбиралася, як до свята. Дні чергувань і справді були для неї червоними днями календаря, майже такими ж улюбленими, як незабутнє свято 7 листопада.

Чого там гріха таїти, дехто з новоприбулих не одразу усвідомлював усю повноту таїнства місії. А одного разу хтось захмарно нахабний навіть дозволив собі зауважити, що примушувати кандидатів та докторів будь-яких наук чергувати у гардеробі – це все одно що забивати шиферні цвяхи кришталевими вазами. Та справедлива Явдоха Рагулівна намертво розчавила бунтівника: «Ти гля на них! Кришталеві вази вони! Нехлюї ви свинуваті!!! Держава їх вчила, вчила, гроші на них витрачала, а вони тепер не хочуть у гардеробі чергувати!»

У день першого чергування Соломія Богданівна вже з ранку була ні жива, ні мертва. У відділі стояла безнадійна тиша, колежанки співчували мовчки і підтримували, як могли: хтось заварив каву, хтось приніс тістечко, а хтось просто сидів поруч і тримав Соломію Богданівну за руку. Професор Дивний Ромуальд Гаврилович включив всю свою галантність на максимум і несподівано запропонував почергувати вдвох. Соломію Богданівну як підмінили! А колеги з повагою вітали відчайдуха – такого благородного вчинку не чекали навіть від Ромуальда Гавриловича.

Та, як кажуть, обіцяти – не значить одружитися. За 10 хвилин до кінця робочого дня, який автоматично ставав початком вечірнього гардеробного чергування, у відділ стратегічної роботи заявилася життєрадісна докторка Олена Іванівна і урочисто вручила Соломії Богданівні неймовірно чудової краси почесну грамоту. Останні промені вечірнього сонця танцювали на золотих буквах, засліплюючи усіх присутніх. «Вітання тобі, подружко, від нашої alma mater! Була там сьогодні на нараді, уклінно просили пафосно вручити тобі цю нагороду». А потім пояснила, що саме ці ніким ще небаченої краси грамоти університет вручає науковицям-випускницям, які народилися у першій половині календарного року. 

«А мені?» – раптом почулося несміливе запитання від професора Дивного.

«А ви науковиця?!» – грізно спитала життєрадісна докторка Олена Іванівна.

«Н-н-ні, я науківець» – якось невпевнено сказав професор.

«А Ваш день народження у першому півріччі?!» – не вгамовувалася життєрадісна Олена Іванівна, добиваючи Ромуальда Гавриловича, наче одного першого аргументу їй було недостатньо.

«Ні» – ледь чутно прошепотів Дивний. І маленька сльозинка скотилася з професорових вій. Спочатку на ніс, а потім на стіл, ледь не зіпсувавши отого листочка, який, як ви пам’ятаєте, ось уже півроку успішно заміняв професорові діловий щоденник. 

Ромуальд Гаврилович підхопився, поспіхом заштовхав свої нехитрі пожитки у полотняну торбу, яка вірно служила йому вже не одне десятиліття, допомагаючи непохитно опиратися примхливим модним віянням на портфель, шкіряну папку, дипломат і нарешті на рюкзак.

«Це ви Ромуальда Гавриловича образили?!» – суворо запитала Октябріна Владлєнівна, яка тільки-но повернулася від директора, – «Він побіг весь мокрий від сліз!»

Соломія Богданівна із чергуванням впоралася і сама. І з першим, і з усіма наступними. А вам, любі друзі, мої дорогі коштовні кришталеві вази, і захищені, і не дуже, передавала найщиріші вітання!

Шевельова Н.