Світлана Алексієвич

Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Івано-Франківську (на той час називався Станіслав). Після демобілізації батька (за національністю білорус, мати – українка) з армії, сім'я переїхала на його батьківщину в Білорусь і школу Алексієвич закінчувала вже в селі Копаткевичі Гомельської області. Обоє працювали вчителями у сільській школі.

У 1972 році Алексієвич закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету, після чого працювала вчителем історії та німецької мови, а також журналістом у місцевій пресі. З 1983 року – член спілки письменників СРСР. З початку 2000-х років проживала у кількох країнах Європи (Франція, Німеччина, Італія), на даний момент живе в Білорусі. Лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року.

Світлану Алексієвич немає потреби представляти докладно. За неї говорять її книги: «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва», «Останні свідки», «Зачаровані смертю», «Час секонд хенд»... Вони перекладені десятками мов, видані мільйонними тиражами... Зараз вона вдома, у Білорусі, працює над новою книгою - і найбільше хоче, щоб їй не заважали…

Світлана Алексієвич майже не змінилась. І до здобуття Нобелівської премії її книги публікувалися більш ніж у 30 країнах, вона часто виступала, за що теж платили невеликі гонорари. Вона жила досить скромно, але небідно. І у неї ніколи не було бажання побудувати віллу на Лазурному узбережжі. Їй добре на своїй дачі під Мінськом. Але тепер вона може вільніше працювати над новими книгами.

А головне: життя не змінилося, тому що вона сама не змінилася. Їй подобається ... за містом відкрити вранці вікно в сад ... запалити свічку ... посидіти на траві. Чим більше живеш, тим життя таємничіше. Вона і книги стала ще повільніше писати через це. Непросто стало зі словами. Хочеться точності. Чути більше нюансів. Її бажання - олюднити історію.

Підхід Світлани Алексієвич до літератури часом викликає суперечки не тільки суспільно-політичного, а й естетичного характеру. В Росії доводиться чути і читати: мовляв, чи це література взагалі? Або «тільки» документ?

Жанр, в якому вона пише називають «романом голосів». Вона ніколи не бере на себе право судити і засуджувати. Вона намагається зрозуміти. Її не цікавить суха, гола історія факту, події: вона пише історію почуттів. Можна ще назвати це - пропущеною історією. Що людина думала, розуміла й запам'ятовувала під час події? У що вірила або не вірила, які у неї були ілюзії, надії, страхи? Вона складає світ своїх книг з тисяч голосів, доль, шматочків нашого побуту і буття.

Ми всі в полоні старого уявлення про літературу. Ми відмовляємо літературі в нових формах. Стільки нового відбувається в живопису, в музиці, а чому література повинна бути нерухомою? Життя прискорюється, події нашаровуються одна на іншу і, звичайно, література шукає нові форми.

Світлана Алексієвич хоче розповісти про подію з сотень точок зору, тому що у кожного своя правда. Вона іде до свідка... Вона рада, що її Нобелівська премія ніби узаконила новий простір літератури, що література - це не тільки той колишній консервативний канон, це і багато чого з того, що виникло в наш час, в новому житті.

Вона довго шукала жанр, який би відповідав тому, як вона бачить світ, тому, як влаштовано її око, її вухо... Й обрала жанр людських голосів. Свої книги вона видивляється і вислуховує на вулицях. За вікном. У них реальні люди розповідають про головні події свого часу: про війну, розпад соціалістичної імперії, Чорнобиль, а всі разом вони залишають у слові історію країни, спільну історію. Стару і нову. А кожен - історію своєї маленької людської долі. Велику історію вона бачить через маленькі історії, тоді залишається не гул часу, а те, що ми можемо зрозуміти, те, що нам цікаво і з роками. Нам цікаве людське життя, ось вона все і зменшує до людських розмірів.

Будь-яка історія пропускає історію душі, людські пристрасті залишаються поза історією. Її завдання - витягти їх з темряви зникнення. Вона має справу з подвійною брехнею: брехнею тоталітаризму і з брехнею історії як науки, яка вичищає людське життя до безпристрасних абзаців в підручнику історії.