Як ми? - питаєш... Ти знаєш, тримаємось, світе.

Між згірклих ночей і війною спотворених днів

Ми можемо й досі світанкам рожевим радіти, 

Й топтати мрійливо стежки волошкових полів…

Що в нас? - щоразу турбуєшся, стомлений світе...

Бачиш, долаємо вперто кривавий цей шлях!

Згарищем стала земля, а ми з вірою садимо квіти, 

Й тепло бережемо в замерзлих від горя серцях…

«І звідки ця віра?!»- украй ти здивований, світе.

Хрестами усіяні села, і змиті водою міста…

На ціле життя стали старшими враз наші діти,

Наповнився смутком їх погляд і стислись вуста…

«Хіба так буває?»- тобі й усвідомити важко,

Що ми не втопили надію в гарячих сльозах…

Бо як до гніздечка свого повертається пташка,

Так само щасливе життя повернеться до нас!

Людмила Лубинець