Чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас у знайомому образі… Не впізнали? Як же ви могли розминутися з нею?..
– На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку. На безмежному полотні небес проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя.
Її слова губилися у тиші березневого вечора.

Вона обернулася. Він дивився в її очі кольору погідного неба. Зізнався: чекав на цю жінку цілу вічність. І не втримав. Не зумів…Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади. Ніжністю, якої він торкатиметься подумки. Чужим щастям, до якого він буде втікати у снах…

Могила була без снігу. Вела до неї акуратно розчищена доріжка. Володимир зупинився: може, заблудив? Бо он поряд ще одна могила. Здається, її тут не було в останній його приїзд. Ні, все так. Видно вже й портрет його Ольги на могильному пам’ятнику.