Цей казус трапився у не такі вже й далекі часи. Тоді, коли генералова та адміралова дружини – Віолетта Станіславівна і Аделіна Аристархівна – дві нерозлийвода подружки, професорки, докторки економічних наук, обидві завідувачки солідних кафедр у Континентальному університеті – вже втисли свої дебелі тілеса у Версаче, Армані і Труссарді (у Шанель і у Діор розмірна сітка закінчувалася набагато раніше, ніж починалися габарити обох жіночок), але все ще носили жовті радянські діаманти і мали непристойно вузькі губи та природні вилиці.

Як і через що все почалося, ніхто так і не зміг пригадати. Просто хвилин через 20 після початку другої пари у коридорі на першому поверсі почулися голоси. На таких високих тонах у такий час говорити у коридорі університету не міг собі дозволити НІХТО. Без винятків. 

Першими у коридор вискочили допитливі і легкі на підйом методистки і лаборантки. Коли вони не повернулися, пішли аспіранти, старші викладачі, а за ними кандидати з доцентами. На кафедрах залишилися тільки доктори з професорами і завідувачі кафедр. Та й їхній терпець урвався. Визирнувши з кабінетів, вони побачили, що у коридорі вже були і бухгалтерія у повному складі, і відділ кадрів, і гардеробниці з прибиральницями, і водії з охоронцями, і навіть бібліотекарки з поварихами.

Посеред коридору, як на ринзі, між представниками майже всіх структурних підрозділів університету стояли червоні, перекошені від злості і від уже виголошених образ на адресу одна одної дві завідувачки солідних кафедр – Віолетта Станіславівна і Аделіна Аристархівна. Суть конфлікту вловити не вдавалося. Бо в хід уже пішло все: і якісь поїздки до Болгарії в часи СРСР, і якісь румунські меблеві гарнітури звідти ж, і общипані норкові шуби, і путівки у Сочі… потім посунула і важка артилерія – непристойні у такому віці наряди, відбиті у когось чоловіки і молоді коханці. Адміральша з генеральшою вже давно пустилися берегів і готові були піти в рукопашну.

Адміральша, маючи суттєву перевагу у зрості, підперла руки в боки і войовниче сунула на партнерку, яка, не дай би Бог, за її спиною була стіна, ризикувала задихнутися між важкими грудьми. Генеральша, усвідомлюючи свою хитку позицію і брак вербальних аргументів, раптом сіпнулася і блискавичним рухом вмазала адміральші під самісінький ніс смачну і виразну дулю!

І тоді! Тоді адміральша, розправивши плечі, набрала повні груди повітря (дякувати мамі, мала в анамнезі не тільки золоту медаль, червоний диплом, а й музичну школу зі скрипкою і головне – хором!) і заволала на все горло і на весь Континентальний університет: «Пи…….даааааааааааааааа ти!»

І тихо стало у храмі науки в один миг. Тільки було чутно, як в одній з аудиторій на третьому поверсі нерадивий Олексійко з ДКМ-94 голосно сопе, списуючи контрольну у сусіда.

Мовчали чотири кафедри з бухгалтерією, гардеробниці з охоронцями і водіями, мовчала навчальна частина і два деканати. І раптом звідкись, неначе здалеку, всі почули якийсь тихесенький писклявий звук… Це маленька сіра бібліотечна миша, притискаючи до рота тендітну долоньку, безуспішно намагалася запхати в себе гомеричний регіт, який рвався з неї на свободу, змітаючи на своєму шляху страх перед перспективою догани і навіть звільнення за неповагу до шанованих завкафок.

Мабуть, все таки давно то було. Ще у ті часи, коли «Пи…….даааааааааааааааа ти!», навіть у стінах Континентального університету, в розпачі можна було крикнути, а от голосно публічно бути звинуваченим або звинуватити у плагіаті дисертації – ще ні. 

Цікаво, чи пам’ятає хто з учасників і свідків цю історію? Втім, одну людину я знаю.

Того ж вечора у ресторані ми голосно сміялися, смакуючи подробиці побаченої сцени. З нами був Ганнусин новий кавалер Валерій Петрович, поважний чоловік у малиновому піджаку, з масивним золотим цепом на шиї і у джинсах, власноручно пошитих Валерію Петровичу самим Тьєрі Мюглером. Про останній факт Валерій Петрович розповідав, щиро лаючись і скаржачись, що «задовбався літати у Париж на примірки, краще б на Троєщині купив».

Валерій Петрович був ще той любитель екзотики. На відміну від усього свого оточення, взяв гьорлфрендою не модель, а аспірантку. Іноді, чекаючи Ганнусю на побачення, діставав свій один із перших у Києві мобільний телефон і таємниче шепотів то одному, то іншому другу: «Я чекаю на свою дівчину-аспірантку біля бібліотеки Академії наук». А друзі ніяк не могли второпати, що саме наразі називають у їхньому середовищі «бібліотекою», а що «Академією наук». (Ну, зрозуміло, щодо "аспірантки" вони були впевнені, що то якесь особливе модне збочення).

Для Валерія Петровича сам факт наявності десь якогось таємничого Континентального університету здавався чимось таким далеким, нереальним, примарним і, головне, абсолютно недоступним для нього, як пуанти або словник. Тим більшим було його здивування почути про відсутність табу на зрозумілу для нього лексику в освітній і науковій установі, на його думку, останній інстанції, де можна було б припустити можливість вживання такого слова.

З часом Валерія Петровича чи то за заслуги, чи то за провини (хто їх розбере у тій їхній сфері діяльності) братки перевели на іншу посаду: чи то на лави Верховної Ради, чи то у міністерське крісло. Дотепер, узагальнюючи чиюсь характеристику, Валерій Петрович викарбовує як останній аргумент: «І як кажуть у Континентальному університеті, пи…да вона!».

Або «Пи…дюк».

Залежно від гендерної приналежності.

Шевельова Н.