Серед трав

Трава, яка здавалася йому раніше похмуро-сивою, гнівною під нальотами вітру, стальною, як щось неживе, тепер розступилася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, розкриваючи те, що раніше приховувала: це була її вічна, сповнена таємниць краса. Він бачив, що зверху вона суха, вицілована сонцем, легка, як подих, і чутлива, як павутиння, і колишеться навіть без вітру. А при самій землі, між тоненькими стеблинками, почепившись манісінькими світлими крапельками, притаїлись росинки та яскраво поблискують, як дрібно потовчене блискуче скло.      Коли-не-коли вони спадали вниз, як не стримані кимось сльози.

Хвилинами його брав жаль – і він стримував косу. Йому не хотілося порушувати тієї затаєної при землі краси. «Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я бачу, що вся краса тут, на землі», – роздумував він, спершись на косу і схвильовано милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг. Духмяний аромат полин-трави паморочив голову, а жовтувато-білі пучечки деревію струшували на ноги дрібненькі пелюсточки своїх квіточок.

Потім він знов почав косити, докоряючи собі в душі за те, що він милується і все ж таки нищить цю красу.

 

За Г. Тютюнником