Трішки малої прози...

Із циклу

«Елегія мого світанку»

 

Зоряна Замкова

 

(САМОРОБНА АМАТОРСЬКА КНИГА)

 

 

 

 

 

Тернопіль-2022

 

ПОЧАТОК

Розтринькую свою душу, не сподіваючись на відсотки чи подяку.

І не віддячую сама.

Потроху перетворююсь на власний архів - для себе й для інших, де зберігаю усе дороге й віджиле. Згаслий непотріб. Густо дзвенить  від спогадів. Ото й усе, ото й усе...

- Вилізай зі своєї мушлі. Ач, присмокталася до глею зневіри, як равлик. Глянь: виструговується блискавка. А ти збираєш з вершин позаторішній сніг, - шепнув моїй сонній душі вітер.

І я у своїм благенькім платтячку гайнула за ним - мандруючим димом.

 

ВКРАПЛЕННЯ

Ти просто світло. Ні, не те, денне, яке перелицьовує барви і ретушує недопрацьовані порухи обличчя. Ти просто світло. Внутрішнє, яке мало хто в тобі помічає, непридивившись.

Воно надто глибоко. Аж надто ховаєш од людей свою незатьмарену світськими балачками сутність. Сам у собі шукаєш і не знаходиш. Спинися. Бачиш мою долоню? Одна лінія, друга...

Віщувала ворожка, що буду щаслива з тим,кого покохаю. Взаємно покохаю. Віриш?

Знаю, просякла твоїм світлом, ввібрала його. І стала аморфним тілом, з якого можеш ліпити все, що заманеться.Але ти не зловживаєш. Шкода. Тоді б я мала привід для відчуження.  А так - мовчу. Мовчки переношу нашу далечінь в близькість, лякаюсь світу і кидаюсь назад.

Шарпаюсь, шукаючи золотої серединки. Марно все. Світло твоє засіло в мені, вкоренилося і прижилося, як памолодок. Люблю його егоїстично, жагуче. Щоразу підживляю спогадами. Й новими відчуттями. .Я ж тямущий садівник.

Не дивися, бо не зможу, не відведу очей.

Світло твого обличчя живить і спустошує мою скриньку нерозтрачених почуттів.Це фатально,бо рівноваги тут не досягти.

Вся переплелася, як клубком нервів, внутрішніми спалахами і згасаннями.

Люблю.

 

З ПОТОЙБІЧЧЯ...

Не терпілось дорозі – розколошкала її розмірений сон світлом свого вікна.

Вона вигнулась бруківкою, вишкірилась і заскрипіла зі злості щось нецензурне, виглядаючи з-під обчасів пізнього перехожого. Поскладай у стоси сни і ніхто не потривожить твого забуття. Пропусти лиш мене по-сусідськи на той бік – маю тихо-тихесенько пробратися до одного задріманого серця. Ще не час його будити.

 

скарбе мій...

Здрастуй, мій маленький мудрагелику. Як тобі цей світ?

Він потіснився ще на один бджолиний сотик, на одну людську комірочку.

Повір, тут не буває так зле, аби не вийшло на добре. Ти у цьому переконаєшся - лише самостійно зіпнешся на ніжки.

 Здрастуй, Князю мій. Допомагай мені слухняністю, вчи мене терпінню. Адже усе, що я знала до цього часу - розтануло, усі педагогічні надбання чезнуть перед твоєю чотиризубою посмішкою.

Мушу ословити свої почуття вкотре: синочку, живчику мій, я тебе люблю.

 Напевне, усе інше навколо немає сенсу, якщо нікого любити.

Люби, сину мій.

Чи вдалося мені закласти в твою біляву голівку це розуміння? Я прагнула.

Гадаю, ти чув, як розповідала про все, що почуваю, як готувала тебе до цього життя.

     Хтозна, яка тобі доля. Чи народила геніального музиканта, чи годинникаря, знаю напевне: добрих людей побільшало.

     Вір мені, довіряй.

Я передам тобі усе, чого навчилась, усе, що осмислила. Дитя моє, скарбе мій, світе мій!..

 

ГРУДНЕВОЮ СЛЬОТОЮ...

...Хляп-хляп. Сніжки мокрі. Прикро прилипають до рукавичок.

І поцілити в ту осоружну снігову бабу, що зліпив  учора Кирилко - годі й подумати.

Ще мені один.

Заглядає на мої горіхові очі та округлі щоки. Глузує.  А в самого в стужу під носом два потічки.

 Він навіть в ляльковому театрі ще не був.    

...Хлюп-хлюп. Ой, в мене самої капотить.

Це від негоди. Бабця каже: то сніг, то дощ, і здоровому зле. Ці прикрощі погоди... Як мамин настрій.

Знову - калабаня. З цим мокрим снігом невідомо де ступати. О, таки заліпила тій бабі око. Вийшла зі снігової баби одноочка. Заспіваю їй: засни, очко, засни, очко...А потім, як у вечірній казці, мовлю чарівні  слова: вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде.

 І стану вродливою царівною, на яку ненадивишся. Тоді Кирилко за лікоть вкуситься.

І мама з татом не ходитимуть на роботу - всього стане вдосталь. Ото награюся з ними.   .Хляп-хляп.

Чому це дорослі кажуть, що бурульки не можна лизати. Це ж льодяники від кашлю, посолоділі на сонечку. Від них стаєш солодшим. І не хочеш дорослішати. 

 Хлюп-хлюп...

 

З ВІЧНОЇ СХЕМИ ПРОЩЕНЬ

     Бісером розкотився чиїсь сміх за вікном. А тут - моторошно. За шибку п`ятірнею схопився кленовий листок, аби не впасти під ноги. Дарма. Імлистий осінній день не стерпить такого свавілля.

     У кімнаті сповільнюється рух. Слова загусають. І здається, ось-ось кисіль звуків не зможе витекти з пересохлої гортані.

     Ця мовчанка не на користь нам обом. І хтозна, чим її відвернути. А може навпаки саме ця благодатна тиша замкне пошматоване словами коло.

     Мовчимо про давно відоме. Стараємось нічого не упустити з вічної схеми прощень.

     Колихання дня завмирає. Наче все зациклилось навколо піняви проблем, аби ще більше збурити їх.

А листок уперто чіпляється підмоклими пальцями за контур сльозливої шибки. Він весь - в надії.

Зоряна

Зоряна Замкова

Рвучко розчиняю вже заліплене на зиму вікно і разом з вогкістю на підвіконня лягає зморений блукалець-листок. Врятувала. Півсвіту віджило в його тривожному  єстві. Збудливо зашурхотіло на своїй мові щось втішне нашому мовчанню. Здогадуємось. Читаємо на зелених перетинках прадавній манускрипт, ключ до якого знаємо лише обоє, лише удвох. Мовчимо.

 

ДО ДРУГОГО ДИХАННЯ

Не тепер хочу бачити тебе. Не тепер.

Хай око твоє прозріє тої миті, коли я буду готова зустріти твій погляд. Бо ніхто не буває мудрим та вишуканим усі сім днів у тижні.

Притулю чоло до холодної шибки. Оголена душа дисонує жаром кольорів з напівмороком студеності .Та я не здригнуся від зимової вогкості дощу. Він - за шибкою.

Перебираю чотки днів. Загадкові лінії на руці сплелися в дикому танку – годі заглядати у дощову безвість .

Там замірів серця немає.

 

ПРИМАРИЛОСЬ...

Казки творяться з того ж марева, що й сни. Мій  сон утюпкавсь, а казка ще й не розпочалася.

Де набрати того фантасмагоричного варива - виліплювати потрошки свою казку? Аби вирівняти пропорцію добра і зла, що навколо.

Я танцюю.

У своєму сні - вальсом метелика. Як затанцювати у казці?

Коли не випадає на балу з принцом, то - хоча б вивести коло стрілкою годинника на башті. Попереджуючи інших: ваш час скінчився, у наступну мить казкова карета перетвориться в гарбуз. Ви знову звичайні попелюшки. І залишитесь ними, бо лише одну з них знайде принц, лише одній підійде кришталевий черевичок.

І не тобі, і не тобі...

Коло полем годинника - не тягнеться вічність. Цей танець надто швидкий для втомленої душі.

Задихавшись, біля дванадцятої, вистрибуєш з цієї казки  у реальність. У кращому випадку. Або ж залишаєшся вічною стрілкою: рахуєш час закоханим, бігаючи циферблатом у пошуках власних примар.

Ні, розгорну іншу казку.  З іншою розв`язкою. Не пошарпаною, не зачитаною.

Казки творяться з того ж марева, що й сни.

Агов! Я з-за ширми туману проступаю своєю казкою.

 

ІЗ КЛАСИКИ

Там, за видивом вікна задрімала суєтність. Тут, в усамітненні, свіжіє прохолода. Скоро світання полоскоче пальчиком промінця. Ти не спиш. Ти прислухаєшся до виснажливої суперечки Долі і Кохання. Протяг у волоссі ворушить сонними думками. Розштовхує найважчі – лаштує собі свободу для нового творення. Оті думки – колесо, що крутиться само собою. Ось у фокусі уяви та, яку шукав, яку відчував, яку самозабутньо ніжив.

І яку класично забуватимеш.

 Пізнє почуття - то квітка на морозяній шибці. Світлї хвилі пробиваються крізь темінь буднів – творять поезію.

А суперечка поблизу продовжується. Суперечка сумнівів, які розпинають істинні почуття.

Твоя доля не стала Коханням, а Кохання не стане Долею.

 

 

ЗАБАРВЛЕННЯ

Кохання – колір життя. Без кохання життя прозоре і його вже не помічаєш. Навіть втішаючись славою. Навіть, як зорі пилок золотавий тобі надсипають.

Навіть, коли маєш до кого сказати слово відкрите. І приступити ближче до вогняної ріки умовностей. Навіть як, залишаючи слід на папері, можеш тут зупинити мить на зоряний час.

Без кохання життя прозоре, як обтерті крильця метелика, як вицвілі очі суму. Як весна без веснянок.

Додай у моє життя барв. Світлих барв…

 

 

РОСТОЧКИ

Твоє невидихнуте слово вибубнявіло дотиком погляду  і дало волю у своєму рості. Я відчула його виразність. Я зрозуміла: слово те для мене надто багато значить, аби злегковажити ним. Аби пропустити повз себе, повз свої спомини, свою сутність.

Воно вистоялося, досягло того стану, коли потаємна внутрішня сила виштовхує його назовні. А розум перечить: навіщо? Отак і зосталося воно несказаним. І таким бажаним.

Невидихнуте слово злилося з тобою воєдино – не додивлюсь, не відрізню.  Знаю лише - обоє мені потрібні. Обоє для мене - необхідна цілість, якою доповнююсь, наливаюсь для життя.

 І моє невидихнуте слово вибубнявіло дотиком погляду. Два несмілих росточки знайшли спільний обшир. Так буває не тільки в поезії, - у прозі життя. Так буває.

 Оте, що зародилося в мені надто багато значить, аби легковажити ним. Не легковажу. Іду слідом слуги за своїм фатумом.

Іду, доки зможу.

 

ЗАСЛІПЛЕННЯ

Займаю аркуш простору костуром сліпого. Наставила темних цяток-слідів на білому мареві. І не відаю, що творю непоправне  -  підводить чутливість, з якою не зрівняються видющі очі.

Живу абстракціями - такими неживучими довкруг. Творю фантазії-міражі, які розпадаються сонячними зайчиками.

І ти не зупиниш. Мав би сказати: спинися, заверши свої мрійливі подорожі. А то навпаки - все більше наближаєшся, господарюєш в моїх мареннях, засліплюєш.

Чистий до тебе мій аркуш простору тепер помережаний уривчастими кардіограмами душевного сум'яття.

 Воно вкралось вглибінь і не знає ні виходу, ні каяття.

Мій аркуш простору позначений цяточками зустрічей. Як стародавня карта, що виявляє забуті, затаєні скарби.

 Затаєні від самої себе і такі відомі усім. Очі не примружу, аби в них не читали смутку, притрушеного усмішкою.

Ти бачиш мою душу.

Мою внутрішність,очищену живильним дощем твого погляду.

Не тягне на весняні епітети –цей наркотик юності не для нас.