Найкращий спосіб провести вихідні - утекти туди, де затишно. — Надійка Гербіш Завтра - завжди новий день, в якому ще немає помилок. ― Бернард Шоу. Те, що ми втрачаємо, завжди здається нам найдорожчим. — Метью Льюїс У житті кожної людини , напевно , знайдуться хвилини зі спогадами, з якими він не захоче розлучитися. Уілкі Коллінз Легко бути сміливим, коли це не твої страхи. — Вероніка Рот Я все одно ні про що не шкодую - хоча б тому, що це безглуздо. Макс Фрай Цікаві все ж створіння люди. Нас ростять мами і тата, ми граємо у дворі з хлопчиками і дівчатками, дружимо з братиками і сестричками, а потім раптом одна абсолютно чужа людина стає найближчою. Ельчин Сафарлі, "Якби ти знав ... Де еякі речі краще не бачити, деякі слова не слухати, деяких людей краще не знати. — Еріх Марія Ремарк Всі ми хороші люди, але не в усьому, не завжди і не з усіма. ...
Публікації
Октябрь. Парк. Скамейка. Два мужчины. Один – старик, второму двадцать три. Наверно у судьбы нашлись причины, чтоб встретились сегодня их пути. Старик смотрел, как листья опадают, молчал... и только кашлял иногда. А парень прокричал по телефону не очень уж приятные слова: "Я ухожу... устал я от истерик! Твоя любовь, как к горлу острый нож. Мне ревность и скандалы надоели. А ты!.. легко замену мне найдешь!" – Красивая? – спросил старик чуть слышно. – Красивая, но дура! – тот сказал. – Любимая? – старик с груди, как выжал. – Любимей не бывает! – отвечал. – Зачем?.. скажи, сынок... зачем тогда?! Вот... я сижу, а рядом ее нет! Она ушла из жизни навсегда! Все думаю... зачем мне этот свет? А обещала, что умрем то вместе, в одной постели, в час один и в день. Солгала та, что не любила лести! Одна ушла..а я теперь, как тень. Мы столько с ней прошли: б...
«...Струсил? Да… Я струсил. Впервые в своей жизни, я побоялся женщины. Нет, не женщины. Я побоялся своих желаний к ней. Себя побоялся с ней…» - он ухмыльнулся себе, не понимая, как можно вот так, с одной какой-то выпущенной стрелы, лечь всем рассудком, к ногам одной женщины. «Идиот…» - говорил он себе в сердцах. А ведь, как часто, мы не бываем, готовы к подобным встречам. В жажде любви, всех нас, берет некий инстинкт самосохранения, оставить при себе свой суверенитет и остаться собой. При своих взглядах, своём прежнем ритме жизни, но не выходит. Ты думал раньше о себе, а потом твою голову занимает другой человек, ты не идёшь больше по любимым местам, ты идёшь в любимые объятия, которые хотел бы ощутить и, как не редко бывает, между нами встает выбор, сердца и разума: бороться с собой и рвать нить или падать в бездну, без страховки… Страх, боязнь разбиться, боязнь быть не пойманными и, в тот же момент, эта тяга желание пойти на зов сердца и раствориться в собственных эмоциях. О, как же ...
У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось – у мрії та сподівання. Хтось – на чужину. Хтось – у Вічність… Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо. – Будь для нас погідним, – шепочемо серцем. А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки. Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони – пізні, осінні. – Куди ти поспішаєш, світку? – запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце. – А куди ви поспішаєте, люди? – запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас… …- Як скоро минає життя, – кажемо з сумом. …- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не помітили, – зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа… Так і Ісус Христос у Своїй великій любові...