Криниці

Здавна в народі кажуть: яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня. У цих словах, немов у дзеркалі, відбилися не лише людська працьовитість, але й охайність, відповідальність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, прикрасити неповторними речами. Криниці – це найсвятіше місце, тому до нього ставилися з особливою увагою. Скрізь: у селах, на гомінких перехрестях, просто серед поля – пропонують кришталеву воду колодязі, які турботливо прихорошено працьовитими руками. Над ними зводили всіляких форм дашки. Вони були прикрасою та мали практичну доцільність: вода завжди була чистою.

З особливим смаком прикрашали зовнішнє цямриння. На фронтончиках – різноманітні фігурки: силуети тварин, птахи, квіти. Це не просто криниці – це диво-музейчики, краї яких оздоблені контурною різьбою чи художніми розмальовками. Традиційним було висаджувати тут калину – український символ честі, вірності. Це дерево, до речі, не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють на ній квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї.

Криниця – це не тільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення мистецького смаку, фантазії.

 

За В. Скуратівським