«Непереможні: міфи та правда про козаків-характерників: до Дня захисника Вітчизни»

Українське козацтво надзвичайно цікаве та важливе явище в історії як країни так і світу. Козаки дивували, та захоплювали, надихали митців на створення своїх шедеврів, берегли рідну культуру та звичаї. Згадки про козаків зустрічаються й в зарубіжних джерелах. Однак козаки були не просто вояками, адже поряд силою, мужністю, розумом, хитрістю повсякчас зустрічається елемент загадковості та містики.

Однією з важливих переваг козаків, окрім сили, зброї та неперевершеної бойової майстерності були хитрість та не аби яка кмітливість. Практично завжди запорожці непомітно підкрадалися до своїх ворогів, та заставали їх зненацька, забезпечуючи собі тим самим більше шансів на перемогу.

Не можна не згадати про унікальні та оригінальні козацькі човни, що використовувалися для походів. Як це не дивно, але козацькі судна можна сміливо назвати праобразом сучасних підводних човнів, адже вони були побудовані особливим чином, з використанням подвійного дна. Між двома днищами човна розміщували вантаж-баласт, завдяки якому судно занурювалося в воду, це давало можливість непомітно підпливти до недругів. Перед боєм же цей баласт викидався, а човен несподівано для ворога виринав на поверхню, це ставало справжнім шоком для ворогів, адже ніхто навіть не думав що човен з козаками може виринути з морських глибин. Задля досягнення такого ж ефекту несподіванки часто використовували й інший метод, а саме перевертали чайки догори дном. Козацькі чайки були і лишаються неперевершеними зразками суднобудування, ці човни були надзвичайно міцні, але в той же час легкі та маневрені.

Цікаво, що одним з перших демократичних об’єднань в світі прийнято вважати Запорізьку Січ. Всі рішення та питання стосовно життя, побуту та діяльності вирішувалися на загальних зборах-радах, шляхом голосування. І якщо зважати на обставини які спонукали до приходу людей на Січ, а саме соціальна несправедливість, то цей факт не здається таким вже й дивним.

Також Запорізьку Січі по праву вважають першими політичним формуванням на території нашої країни. Січ мала всі ознаки республіки, була повністю незалежна й більшість європейських країн намагалися встановити з нею дипломатичні зв’язки.

Помилково думати, що у мирний час основною забавкою козаків була пиятика. Звісно без міцних напоїв обходилося не завжди, але все ж козаки полюбляли культурний відпочинок, вони грали на різноманітних музичних інструментах, танцювали, співали пісень та влаштовували показові поєдинки на втіху собі та оточуючим. Також доволі багато справ в козаків було й по господарству, адже жінок на січі не було взагалі. В походах вживати міцні напої було суворо заборонене, а порушення цієї заборони прирівнювалося до зради й могло каратися смертю.

Звісно сімейне життя козаків, було складним, а інколи його й взагалі не було, але козаки знаходили друзів-побратимів на Січі, за для яких були ладні на все. Існують міркування що в козаків був особливий обряд-ритуал, під час якого воїни-побратими обмінювалися своїми натільними хрестиками, що уособлювало вірність один одному.

Закони та правила на Січі були суворими та інколи жорстокими. Так за крадіжку чи вбивство побратима, винуватець не те що повинен був розплачуватися своїм життям, а робилося це в доволі жорстокій формі: його могли бити кийками чи навіть поховати живцем в домовині разом з небіжчиком. Можливо це було зовсім не гуманно, але дисципліна в козаків була відмінна.

Надзвичайним явищем в козацькому світі були особливі хлопці та чоловіки, так звані характерники. За переконаннями своїх сучасників походили вони від древніх, ще язичницьких, волхвів, які вміли пророкувати майбутнє та володіли таємними знаннями. Згідно теорій деяких вчених, факт існування характерників можна пояснити наступним, після прийняття християнства на Русі язичників почали переслідувати греки та князі. Тому волхви починали тікати та створювати невеликі об’єднання – січі, подалі від великих міст. Саме в таких об’єднаннях волхви навчали воїнів всім особливостям бойових мистецтв, звичаям, обрядам та передавали свої знання. Про козаків-характерників згадують наступне, «їх ні вода, ні вогонь, ні шабля, ні звичайна, не срібна, куля не брала», що вони «могли плавати на човнах по підлозі, відкривати замки без ключів, переходити водойми по циновках з лози чи сукняній повсті, бачити навкруг себе за кілька верст, брати в руку розпечені ядра та залізо, влазити та вилазити з міцно зшитих чи зав’язаних мішків, перетворювати вершників на птахів, людей у кущі, а самі могли «перекидатися» на котів, залазити в відро та плисти в ньому під водою тисячі верств»…

Козаки не лише користувалися своїми власними знаннями, вони збагачували та запозичували свої вміння досягненнями й інших народів. Так існують згадки що на Запорізькій Січі жили й іноземні гості та представники близько 20 національностей. Окрім гостей, козаки їх старшина та гетьмани доволі багато подорожували, знайомлячись з культурою, науковими здобутками та звичаями інших націй.

Одного загального прапора в козаків не існувало, кожна сотня чи полк мали свої власні стяги, однак починаючи з 17 століття з’являються згадки про головний прапор запорізької січі. На цьому стязі було зображено Архангела Михаіла на червоному фоні з одного боку, а з іншого білий хрест, золотаве сонце, півмісяць та зорі. А своєрідним символом-гербом став образ козака з мушкетом.

Незвично та цікаво що на козацьких прапорах доволі часто зображували шестикутну зірку. Згідно давніх переконань та вірувань, це був знак гармонії, який міг символізувати окремий рід чи бути символом магії.

Одним з невід’ємних атрибутів козака була його зачіска та вуса, за думками більшості дослідників, запорожці успадкували цю традицію від своїх предків язичників. Традиція голити обличчя та голову дійшла Київської Русі від місцевих племен, а з часом дійшла й до запорізьких козаків. Згідно історичних досліджень у древніх слов’ян не було жодного божества з довгим волоссям чи бородою, отже такий зовнішній вигляд вважався божественним. Хоча на противагу цій теорії існує легенда, що козаки вважали себе надто грішними щоби попасти до раю, а отже може Господь змилується над ними й витягне з пекла за чуба. Козаки вважали, що як загинуть на війні, їх янгол в небо понесе за чуприну. Цікаво що така легенда та зачіска притаманна не лише українським козакам. В давні часи оселедців вистригали й єгипетським фараонам, й індіанцям з далеких племен, й татарам, персам, японським самураям та багатьом іншим також згадки про таку зачіску можна зустріти в різних казках та легендах, згадайте хоча б турецького Джина. Практично для всіх народів де використовувалась зачіска «оселедець», вона символізувала «промінь сонця», головною відмінністю між козацькими оселедцями та іншими народами було його місце положення, так запорожці вистригали чуб на лобі, в той час як інші робили його на потилиці чи по центу голови.

У запорожців був цікавий звичай, тримати курені завжди відкритими, так мандрівник чи перехожий міг зайти туди, відпочити, поїсти, погостювати та рушити далі в дорогу, навіть якщо господаря не було вдома. Однак, на противагу цій гостинності, існувало суворе правило, виносити з куреня нічого не можна, в інакшому випадку суворе покарання. Також якщо хтось знаходив якусь річ на Січі, її прив’язували до високої палиці чи стовпа і якщо за 3 дні власник не знаходився, ця річ переходила у власність того хто її знайшов.

Подейкують, що на Хортиці й досі росте дуб, оспіваний козацькими легендами, думами та піснями. В деяких з них розповідається про обряди та ритуали, які проводили перед боєм. Місцеві жителі переконані, що тому дубові вже 700 років.

Походження самого терміну «козак» оповите різноманітними теоріями. Так згідно переконань деяких польських вчених, поняття козак пішло від імені відомого ватажка Козака, який майстерно боровся з татарськими завойовниками. Ще одна теорія походження цього поняття, базується на слові «коза», адже козаки були хитрими й могли проникнути будь-куди. В перекладі з турецької «козак» означає «розбійник, волоцюга», логічно допустити що саме таке прізвисько турки давали українським воїнам. Очевидно саме воно й прижилося, та з часом втратило своє негативне значення.

Цікавим історичним фактом є й те що українські козаки добралися й до Америки. Так Джон Сміт, засновник одного з перших поселень британців на американському континенті, брав участь в боротьбі з турками та татарами й потрапив в полон. Сміта з полону врятували запорізькі козаки, він гостював на Січі звідки й повернувся до Англії, куди й запросив своїх рятівників. Саме в цей період англійці вирішили заснувати першу колонію на території Америки. Джон Сміт вирушив у цю подорож прихопивши з собою декількох козаків, що виявили бажання подорожувати разом з ним. Саме так українці допомагали засновувати Америку.

 

Легендарні козаки-характерники – українські ніндзя, справжні бойові маги, які могли перевтілюватися у тварин чи рослин, проходили крізь стіни та вміли бачити на велику відстань. Їх не брали кулі, вони не мерзли узимку, ходили босими по снігу, відкривали дверні замки без ключів, брали в руки розпечені ядра і примудрялися влазити у тісно зашиті мішки. Навіть могли годинами сидіти під водою і не дихати. Турки іменували їх «урус шайтан» (урус – руський, шайтан – чорт) і навіть лякали ними дітей.

Існує версія, що козаки-характерники походять від давньоукраїнських язичницьких волхвів, тобто віщунів. Після хрещення Русі Володимиром переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні ордени. Перші згадки про них трапляються ще в літописах другої половини XVI сторіччя. Пізніше характерники у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі.

Осередки давніх знань та умінь з’явилися на островах Дніпра, берегах Бугу і Дністра, в Карпатах і просто у лісах. Там волхви заснували школи бойового гартування і вишколу. Характерники були на Січі радниками козацької старшини, лікарями-цілителями, охоронцями, воїнами, організаторами, тактиками і стратегами. Часто вони самі ставали гетьманами та кошовими. Найвідомішими характерниками були Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.

Багато легенд ходить про уславленого кошового отамана Івана Сірка. Кажуть, що козаки 5 років після смерті Сірка не ховали його, а весь час возили його тіло із собою у походи. Вони вірили, що отаман навіть після смерті допомагає їм перемогти удвічі сильнішого ворога. Також відомо, що у мертвого Сірка відрізали руку та використовували її як талісман щастя.

Характерники володіли мистецтвом гіпнозу – коли потрібно було рятувати тяжко поранену людину, то, щоб пацієнт не відчував болю під час операції, його вводили у стан трансу. Характерники були також найкращими розвідниками. Спеціально навчені козаки складали загони так званих пластунів. Подейкують, серед характерників були навіть жінки. Ця традиція походить ще з Київської Русі. У свиті князя Святослава були амазонки або, як їх називали ще, «поляниці». У військовому мистецтві вони ні в чому не поступалися чоловікам.

Досі наука характерництва майже не вивчена. Дослідники вважають, що поєднання практичного досвіду та спостережень, що передавалися з покоління в покоління, духовних і фізичних практик породило унікальне мистецтво бою, виживання і цілительства. Характерники більшу частину свого життя воювали, тренувалися та удосконалювалися. У них навіть була спеціальна техніка медитацій «ману», через яку характерник нібито спілкувався з вищими силами напряму.

Стати характерником міг не кожен юнак. Відбирали характерники собі учнів фізично та духовно сильних. Для кандидатів існували нелегкі випробування – потрібно було переплисти в човнику всі численні водні перешкоди біля острова Хортиця. Або ж пройти із зав’язаними очима по жердині, закріпленій між вершинами двох скель. Звісно, постійні тренування не пояснюють усіх здібностей, які приписували характерникам. Вправність та майстерність «козацького спецназу» збуджувала фантазію їхніх сучасників, що і призвело до міфологізації характерників.

Прислів'я про козаків:

Кінь та ніч козакові товариші.

Козак мовчить, а все знає.

Де козак, там і слава.

То не козак, що не думає отаманом бути.

У козака життя коротке, а слава вічна.

Хліб та вода – то козацька їда.

Птиця з птицею не наб'ється, а козак з дівчиною не наживеться (мусить покинути).

Козак у дорозі, а надія в Бозі.

Без коня немає й козака.

Січ мати, а Великий Луг батько.

Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка.

Добрий козак баче, де отаман скаче.

До булави треба голови.

Дівчина родиться, а козак на коня садовиться.

Вольному – Воля, скаженому – круча, спасенному – рай.

Більше разу не вмирати.

Без люльки, як без жінки.

Бог не без милості, козак не без долі (щастя).

Зроду-віку козак не був і не буде катом!

Куди козакова доля не закине, все буде козак.

Сам загибай, а братчика виручай.

 

Дмитро Байда-Вишневецький

Д. Вишневецький народився у 1516 р., в родині князів Вишневецьких, що володіли величезними маєтностями в Україні, зокрема на Кременеччині та Поділлі. Родина Вишневецьких походила з нащадків великого князя литовського Ольгерда, котрі поріднилися з українськими магнатами Острозькими.

Вперше ім‘я Д. Вишневецького згадується у середині 1540-х р. як одного з найбільших кривдників причорноморських володінь Високої Порти. Зокрема, він у складі литовсько-польских загонів атакував Очаківську фортецю та інші причорноморські землі. В цих походах він показав себе хоробрим та мудрим воїном, а його авантюризм і завзятість прийшлися по душі козакам – вони були ладні йти з ним проти татар і проти кого іншого, аби покликав. Цілком природньо, що невдовзі Д. Вишневецький став козацьким ватажком. Він вирушив на Дніпровське пониззя і «на острові Хортиця, проти Конських вод, коло кримських кочовищ ставить замок і громадить навколо себе козаччину».

1553 р. Д. Вишневецький разом з усім своїм військом залишив Малу Хортицю та вирушив до Стамбулу, де півроку служив султану Сулейману Великому. Існує декілька версій цього: можливо, не маючи достатньої підтримки від литовського уряду, князь намагався справити на нього відповідне враження, або налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на кримського хана. Також, імовірно, він намагався визволити з полону родичів його загиблого дядька Ф. Вишневецького, зокрема, вдови – княгині Марії. Ймовірно, безпечному перебуванню в Стамбулі Дмитра сприяла дружина султана Роксолана. В підсумку, Д. Вишневецький справив вплив на уряд Великого князівства Литовського та Польського королівства, і навіть отримав формальне доручення тримати оборону проти татар у закладеній ним фортеці. Але надалі князь міг розраховувати тільки на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян своїх староств.

В подальші роки Д. Вишневецький неодноразово робив походи на Крим та причорноморські татарські та турецькі фортеці, хоча, на жаль, добитися рішучої поразки ворога не вдалося. Причиною того були, дії союзників, зокрема Польського королівства, що у вирішальний момент, фактично позбавляли своєї підтримки, укладаючи угоди із султаном, недостача власних сил.

1563 (за іншими відомостями – 1564) р. Д. Вишневецький востаннє виступив проти Оттоманської імперії. З армією в 4 тисячі чоловік він зайшов до Молдавії, де якраз точилися міжусобні чвари, але тут його захопили в полон і відвезли до Стамбула. Султан наказав стратити князя, а козаків, що були разом з ним, відправили на галери.

В народі казали, що перед стратою йому пропонували відмовитись від православ‘я, обіцяючи життя і свободу, але князь відмовився. Турки розтяли йому груди і, сподіваючись здобути мужність знаменитого гетьмана, вийняли серце, розділили і з‘їли його. За «Хронікою» М. Бєльського, козацького ватажка скинули з фортечного муру в Галаті на крюк; він провисів на ньому три дні, доки турки, обурені прокльонами Байди, спрямованими проти мусульманської віри, застрелили його із луків.

Хоча й був Д. Вишневецький князем і заможною людиною, його мета – захист Батьківщини від турків і татар – співпадала з інтересами низового козацтва, і в ній він стояв на боці народу і особистою хоробрістю, відвагою сприяв успіхові цієї боротьби. Спорудивши містечко-фортецю на Хортиці, він зумів об‘єднати козацькі сили, які визнали у ньому справжнього керівника і гетьмана.

Все це і сприяло тому, що життя і діяння Д. Вишневецького залишилися в історії України, ставши прикладом для майбутніх патріотів-звитяжців.

 

Цікаві факти:

• Саме Дмитро Вишневецький уперше наказав робити козацькі човни із волячих шкір, аби їх можна було легко переносити.

• Татари декілька разів безуспішно брали в облогу Хортицьку фортецю, але козаки, очолювані Дмитром Вишневецьким, витримали та відбили облогу. Влітку 1557 року татарських хан Девлет-Гірей знову підступив до Хортиці з татарською армією, а також із військом, надісланим йому молдавським воєводою, та загоном яничарів. Після тривалого опору Вишневецький був змушений залишити фортецю – забракло провіанту та набоїв.

 

Іван Богун

Достеменно про походження, дату та місце народження Богуна не відомо. Його біографія до 1649 року рясніє припущеннями та версіями, жодна з яких не є безсумнівною.

За даними польського дослідника Е. Лятача, був сином Федора (звідси інше прізвище – Федоренко) – дрібного шляхтича, державця містечка Бубнова. Рід І. Богуна, як припускається у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження, але це припущення мало обґрунтоване. У книзі «Малороссійский гербовник» (автори В. Лукомський, В. Модзалевський) описано герб роду Богунів. Також вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія. Вони були військовими товаришами.

 

Зовсім мало збереглося відомостей про той період життя Богуна, який передував 1648 р. - початку великої битви українського народу за своє соціальне і національне визволення.

На початку визвольної війни гетьман призначив І. Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати таким чином просування польсько-шляхетських військ по Україні.

28 лютого польсько-шляхетське військо, кероване Калиновським, підійшло до Вінниці, яка навесні 1651 р. була на кордоні з польськими військами. Тут були незначні, порівняно з польсько-шляхетським військом, козацькі сили. Богун вирішив затримати польське військо до приходу допомоги від Б. Хмельницького. У цей же день відбувся перший бій під Вінницею. Залишивши частину козаків свого полку в місті, Богун з кінним загоном виступив проти ворожих сил - кінних авангардних частин на чолі з Лянцкоронським. Наближаючись до козаків, польські кіннотники, що розташувались півмісяцем, намагались оточити їх. Козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, який був на протилежному березі. Польські кіннотники кинулись їм напереріз і вийшли на кригу. Але тут їх чекала загибель. Відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали лід і притрусили його снігом і сіном. Налетівши на ці проруби, значна частина польської кінноти пішла під кригу. Розлючений Калиновський, підійшовши з основною частиною війська до Вінниці, обложив місто і замок. Облога тривала до 11 березня. Козаки і мешканці стійко трималися, мужньо відбиваючи атаки. Богун був у перших рядах захисників замку.

На третій день облоги Богун, виїхавши особисто на розвідку на чолі загону з 300 козаків, вступив у бій з польськими охоронними загонами. Польські жовніри і шляхта, упізнавши Богуна, кинулись на нього. Один ударив Богуна древком прапора по голові, інші схопили його за руки й ноги. Маючи надзвичайну фізичну силу, Богун одним рухом скинув повислих на ньому ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня через річку. Кінь Богуна потрапив в ополонку, але швидко вискочив з води і щасливо доніс вершника до монастиря. Наступного дня Богун знову бився з ворогом.

Два тижні Вінницький полк героїчно відбивав атаки противника. Коли ж до Вінниці підійшли надіслані на допомогу Богуну полки уманського полковника Й. Глуха і полтавського – М. Пушкаря, польське військо в паніці відступило до Кам’янця-Подільського. Цю фортецю Богун штурмував зі своїм полком у складі корпусу Д. Лисовця в кінці квітня 1651 р. Під час облоги і штурму цього оплоту панування шляхетської Польщі на Поділлі І. Богун показав високі зразки відваги і військової майстерності. А в червні 1651 р. він врятував українську армію від знищення у найтрагічніший момент визвольної війни - під час битви під Берестечком.

Тут відбувся один з найбільших боїв Визвольної війни. Проти українського війська, очолюваного Б. Хмельницьким, шляхетська Польща виставила майже всі свої збройні сили (150 тисяч чоловік, включаючи й озброєних слуг). На чолі їх стояв король Ян Казимир.

19 (29) червня в результаті двогодинного запеклого бою багато шляхти полягло під ударами козаків. У день вирішальної битви (20 червня) польські війська після невдалих спроб збити козаків, які стійко трималися й успішно відбивали атаки, направили всю силу вогню своєї артилерії на лівий фланг армії Б. Хмельницького, де стояли татари. Татари зрадили і залишили поле бою. Як зауважує один з учасників, «хан втік ганебно». Б. Хмельницький передав командування кропивенському полковнику Ф. Джалалію, а сам кинувся слідом за татарами, щоб змусити їх повернутися. Хан не тільки не повернувся зі своїм військом на поле бою, а звелів затримати Хмельницького; він випустив за Хмельницького тільки тоді, коли одержав великий викуп з Чигирина. Але повернутися до свого війська Хмельницький не міг: воно було оточене польською армією. Татари пішли в Крим.

Після втечі хана польські війська зайняли місце, де стояли татарські орди, і таким чином відрізали шлях козакам для виходу з-під Берестечка. Козаки в порядку відступили до свого табору й там окопалися. Ворожа армія з трьох боків обступила козацький табір, з четвертого боку були непрохідні болота. Десять днів мужньо оборонялося обложене українське військо. 26 червня поляки почали з артилерії обстрілювати козацький табір. Козацька артилерія відповідала. Обидві сторони несли великі втрати. Почалися переговори. Польсько-шляхетське командування вимагало від козаків видачі полковників, прапорів і гармат. Богун, якого козаки обрали наказним гетьманом, вирішив не здаватися. Він поширив у польському таборі чутку, ніби хан з Хмельницьким повернулися і вночі нападуть на поляків. Щоб ворог упевнився в правдивості цієї чутки, Богун наказав козакам грати в сурми, бити в литаври. Ворог повірив і послав за річку великий корпус. Козаки під командуванням Богуна напали на поляків, що засіли в найближчих окопах, вибили їх звідти і розгромили. 30 червня козакам стало відомо, що шляхетське командування збирається обійти обложений табір з тилу і, збудувавши греблі на річці Пляшевій, підняти в ній воду і затопити козаків. Іван Богун організував їх вихід з лещат облоги. Цей єдиний шлях відходу лежав тільки через болото. За одну ніч загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами і попонами. Так була зроблена переправа, по якій вийшла більша частина козаків. Але втрати козацького війська були великі. Майже третина війська не вийшла з оточення, козаки втратили обоз і артилерію.

Козаки, що не встигли вийти з оточення, хоробро бились, вважаючи за краще загинути, ніж здатись у полон. 300 козаків влаштували засіки на острові, що утворився з одного боку злиттям рік Стирі і Пляшевої, а з другого - грузьким болотом, і мужньо захищались, намагаючись прикрити відступ своїх і затримати ворога. Польська піхота пішла в атаку, але козаки відійшли і продовжували захищатися. З презирством вони відкинули умови ворога і загинули всі до одного в нерівному бою смертю героїв.

В результаті енергійної діяльності Б. Хмельницького і його найближчих соратників згодом було відновлено і колишній кількісний склад козацького війська, що знову поповнилося за рахунок широких мас повсталого українського народу. Богун привів до Б. Хмельницького десятитисячний корпус козаків, створений ним з населення Побужжя, піднятого Богуном на боротьбу з польською шляхтою.

Незабаром, у 1652 р., козацьке військо здобуло нову перемогу під Батогом.

Батозька битва була зразком мужності і воєнного мистецтва повсталих народних мас, а також вершиною воєнного таланту і полководської майстерності Б. Хмельницького. Перемогу на Батозькому полі сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами (216 р. до н.е.). У цю перемогу вклав чималу частку й І. Богун.

А в березні 1653 р. польський король Ян Казимир знову кинув на Україну відбірні війська. Командування ними він доручив С. Чернецькому, відомому своєю нелюдською жорстокістю.

Війська Чернецького вдерлися в Брацлавщину. Скрізь, де проходив ворог, він залишав за собою пустелю, повну руїн і згарищ. Однак винахідливий і кмітливий Богун, маючи значно менші сили, ніж Чернецький, зумів заманити його під Монастирище (на Поділлі, тепер - районний центр Вінницької області), де 21 березня відбувся вирішальний бій. Польське військо розгорнутим фронтом пішло на козацькі укріплення. Богун розпочав контрнаступ. Одночасно він непомітно вивів з фортеці найкращі частини своєї кінноти і вдарив у тил ворога. Не витримавши подвійного удару, шляхетське військо кинулося врозтіч. Сам Чернецький був тяжко поранений. Після боїв під Монастирищем на протязі всього року І. Богун із своїм Вінницьким полком бере участь в усіх найважливіших подіях і боях. У травні він був у складі частин Хмельницького в Молдавії, очолюючи дванадцятитисячний загін, а в листопаді 1653 р. полк Богуна у складі військ, очолюваних Б. Хмельницьким, бере в оточення під Жванцем наймані війська Речі Посполитої. Але знову від повного розгрому польську армію врятувало зрадництво кримського хана, який пішов на сепаратну угоду з польським королем Яном Казимиром. І. Богун уславився також безмежною мужністю, високим військовим мистецтвом і в боях з татарами, які після Жванецької битви дістали від польського короля дозвіл, повертаючись до Криму, забирати в полон українських людей.

Літописець Величко описує, як Богун, на чолі десятитисячного козацького війська, розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами (загонами) по Україні для захоплення ясиру. Величко повідомляє, що з чамбула, який складався з чотирьох з половиною тисяч чоловік, до коша «приволоклося» ледве 500 татар. Втрати татар обчислювалися у вісім тисяч чоловік. Понад дві тисячі татар було взято в полон. Богун став справжньою грозою для татар.

Польсько-шляхетський уряд не раз робив спробу перетягти на свій бік легендарного героя, пропонуючи йому всі блага феодального суспільства, але Богун залишився вірним сином українського народу і відкинув усі пропозиції польської шляхти.

Тоді польсько-шляхетське командування пробує фізично знищити Богуна. Робиться спеціальний напад на Брацлавщину з метою розгрому Вінницького полку і захоплення Богуна. Але полковник був насторожі. Вороги не змогли досягти своїх цілей.

Перебуваючи пізніше, 1660 р., на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну. І там 1662 р. він був заарештований шляхтою і ув’язнений в Марієнбурзькій фортеці. Та через рік король Ян Казимир, готуючись до нового походу для завоювання Лівобережної України, знову намагається використати популярне серед народних мас ім’я Богуна. Король змушений був звільнити Богуна і повернути його на Україну, де він став наказним гетьманом. Приймаючи це призначення, Богун мав на думці скористатися походом для того, щоб силами своїх козаків, лівобережних частин і російського війська завдати нищівного удару полякам, визволити від них Україну. Проте зрадник-козак, що мав передати російському командуючому Ромодановському один з листів Богуна, віддав його польському королю. 17 лютого 1663 р. І. Богун був заарештований і через кілька днів розстріляний під Новгород-Сіверським.

 

Остафій Дашкевич (Дашкович)

Остафій Іванович Дашкевич (Дашкович) був тро­юрідним небожем Івана Ходкевича – засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша». Батько Остафія був вітебським коморником. Народився Остафій у Поруччі на Волині.

Остафій був людиною гарячою, невгамовною, тому він не захотів урядувати свій маєток, а обрав шлях войовника. Він брав участь у багатьох битвах з татарами. При королі Олександрі у 1500 р. Остафій керував невдалою виправою проти Москви під Мстиславом і у 1501 (або у 1502) р. потрапив у полон. У 1503 р. Остафій, судячи з усього, перейшов на службу до великого князя. У 1504 р. польський посол зажадав від імені короля, щоб Дашкевича було відпущено, але останній не виявив бажання покинути службу.

Під час заколоту Глинського у 1508 р. Остафій знов з'являється на історичній арені: за реляцією домочадця Глинського Немірича (з 1510 р.) великий князь Василь Іванович надіслав на допомогу бунтівному польському магнатові «змосквіцялого» полоненого О. Дашкевича. Заколот не вдався і Глинський та Дашкевич змушені були шукати притулку у Москві. Князь Костянтин Острозький, який познайомився з Остафієм під час своєї неволі у Москві, отримав у короля дозвіл на повернення Дашкевича до Польщі. Король Сигизмунд Старий призначив Дашкевича старостою Канева та Черкас, які були на приграниччі Польщі. Чергова звістка про Дашкевича з'являється у 1515 р., коли він відписав монастиреві Пречистої Богородиці у Києві певний маєток. У 1516 р. він разом з Лянцкоронським пішов у похід до Білгорода і повернувся з великою здобиччю. У 1521 р. Остафій з кримським ханом Мехмет-Гіреєм брав участь у нападі на Казань та Москву. Але вже у 1522 р. він воював з ханом і потрапив у неволю, та через рік втік і почав за ту неволю мститися татарам так, що став для них пострахом. У 1523 р. він зруйнував Очаків та сплюндрував Крим. У 1528 р. разом з Лянцкоронським він знову вдало ходив на Очаків. Дашкевич заснував фортецю Чигирин – майбутню столицю українських гетьманів, зміцнив черкаський замок, організував до його оборони українське селянство і козаків свого староства, вдосконалив тактику козацького бою.

Рід Дашкевичів користувався старовинним польським гербом «Леліва», що згадується у документах з 1399 р. Цей герб мав на синьому полі щита золотий півмісяць рогами догори, над яким була розташована золота 6-променева зірка. У клейноді був павиний хвіст, на тлі якого, як і на щиті, було зображено золотий півмісяць і зірку. Намет щита синій підбитий золотом. За особисті заслуги О. Дашкевич отримав осібний герб, що являв собою відміну герба «Леліва» й мав назву «Дашкович»: на синьому полі щита золотий півмісяць рогами догори, над ним золота б-променева зірка, а над зіркою – срібне вістря стріли кінцівкою догори. У клейноді були три страусиних пір'їни.

Найбільшу славу Дашкевич здобув у 1532 р. обороною Черкас. Хан Сеід-Гірей підійшов до Черкас, оточив замок і два тижні намагався його захопити. Та Остафій, надихнувши оборонців замку своєю вогневою відвагою, тримав татар на відстані й зрештою примусив відійти з нічим. Король викликав О. Дашкевича на піотровський сейм 1533 р., куди останній привіз великі кулі, що ними татари обстрілювали Черкаси. Король запитав Остафія про забезпечення кордонів Речі Посполитої з півдня та сходу. У відповідь Дашкевич запропонував такі заходи:

1) тримати над Дніпром (у Пониззі) 2000 козаків на чайках для захисту переправ та «летючий» загін кінноти (800 козаків) для швидкого реагування на зміну обставин;

2) організувати на дніпровських островах постійні козацькі гарнізони та побудувати на високих берегах сторожові вежі;

3) поставити козацтво на службу королеві, заохочуючи їх регулярною платнею і забезпечуючи провіантом та порохом.

Однак, ці пропозиції не було прийнято. Король лише передав під Дашкевичеве керування наддніпрянські фортеці Кричів та Тетерско. Та приклад Дашкевича спонукав до запровадження серед замкових козаків інших фортець такої ж організації, як у Черкасах. Дашкевич фактично став моральним ватажком усієї козаччини, а Черкаси – її столицею. Вплив Дашкевича дійшов аж до Путивля, де козаки також були організовані за черкаським зразком. Тому, до речі, досить довго українці та росіяни, а також і в офіційних московських документах називали козаків черкасами.

У 1534 р. разом з кримцями Дашкевич сплюндрував Сіверську землю, а у 1535 р. з 3000 козаків у відповідь за напад на литовські землі він вдерся на прикордонні землі Московщини та наробив їм великої шкоди.

Помер О. Дашкевич у 1535 р., не залишивши нащадків. Ім'я його довго було забутим, хоч поляки його називали першим гетьманом зопорозьких козаків, а його слава козацького ватажка та талановитого войовника і організатора надали снаги виданому польському митцю Янові Матейці створити виразний портрет цієї непосполитої людини. Безумовно, О. Дашкевич був першим (хоча й неформальним) козацьким гетьманом, талановитим військовим організатором, вмілим та винахідливим тактиком, прагматичним політиком та ідеологом реєстрової козаччини.

 

Б. Залеський в приписах до думи «З могили Савур» розповідає, що в дитинстві чув переказ про Д. Вишневецького, який жив на острові Княгині нижче Кодаку. За народними переказами князь загинув замолоду, а після нього на острові жила його дружина (за походженням полька) з сином, який пізніше став славним козацьким гетьманом. Залеський припускає, що О. Дашкевич був сином Д. Вишневецького. Його думку про походження О. Дашкевича від князів Вишневецьких можна підтвердити тим, що О. Дашкевич має той самий родовий герб, що Вишневецькі. За іншими даними, був онуком князя Данила (Дашка) Борисовича Глинського, від імені якого й утворилось прізвище шляхетського роду. Якщо дотримуватись цієї версії, тоді О. Дашкевич доводився троюрідним братом матері московського царя Івана ІV Грозного, Олени Глинської.

Іменами О. Дашкевича та Б. Претвича татарки лякали своїх дітей.

 

Самійло Кішка

С. Кішка (Кошич, Кушка, р.н. невід. – 1602) увійшов в історію українського козацтва, як один з найлегендарніших гетьманів, один з найталановитіших полководців, уособлення козацького лицарства й мужності.

Родом він був із козацького краю, з Канева. І, як вважають дослідники, на Січ прибув іще юнаком – одразу по смерті засновника цієї запорізької твердині князя Д. Вишневенького. Побувавши в багатьох походах, зажив серед козацтва слави хороброго вояка, а згодом – і надійного, тямущого командира.

Загалом козаки були степовиками. І хоч не цуралися морських походів, але бралися до них здебільшого з нагальної потреби. Скажімо, ставили собі мету якнайшвидше добутися Кафи чи Білгорода, визволити полонених із Синопа чи Козлова – кіннотою туди так просто не дійдеш, треба спершу перейти через цілі країни.

Що ж до гетьмана С. Кішки, то він за ладом своєї душі був моряком. Щойно взявши до рук булаву гетьмана, заходився будувати цілу флотилію чайок. Його попередник, князь Вишневецький, теж дбав про спорудження козацьких кораблів, але, здається, так жодного разу й не вийшов у море на чолі загону. Кішка ж мав намір не тільки перетворити козаків на морських піхотинців, а й закріпитися на узбережжі та забезпечити Україні надійний вихід до Чорного моря.

Перший такий похід припав на 1567 р. До нього Туреччина панувала на Чорному й Азовському морях самовладно, не маючи тут жодних суперників. І ось один такий суперник з'явився. Козацькі чайки досягли кримського берега і висадили десант, який повернувся з бою з чималими трофеями. А коли навздогін чайкам вирушила турецька ескадра, запорожці не кинулися врозтіч, як на те важили турки, а стали до справжнього морського бою. І перемогли. Чимало ворожих кораблів потопили чи пошкодили, кілька захопили, визволивши веслярів-галерників.

Про серйозність цих морських баталій свідчить факт, що турецький султан надіслав скаргу польському королеві. Еге ж! Видно, добре допекли султанові козаки, що він, досі такий певний своєї волі на Чорному морі, тепер мусив братися до скарг! Король, побоюючись війни з Портою, відповів на це указом про те, що козаки повинні переселитися з Січі, оселитися на територію Черкаського та Канівського старосте. Тобто, по суті, зректися козацької волі. Але де той козак, який би погодився підкоритись такому указові короля?

На жаль, козаки не дбали про літопис своїх діянь, тож не маємо гідної віри інформації щодо того, скільки разів та куди водив свої флотилії козак-мореплавець С. Кішка. Але відомо, що 1570 р. (за іншими даними - пізніше) він потрапив у полон до турків. Як це сталося? Існують дві версії, що їх засвідчили козацькі думи. Згідно з однією, козацьку ескадру, що йшла до Туреччини, спіткала лиха негода. Шторм лютував такий, що частину чайок викинуло на турецький берег. Тут на вцілілих козаків напав загін яничар, ну а там уже що кому судилося... Хто загинув, хто потрапив у полон.

За іншою версією ворожі кораблі нібито зайшли в Дніпро, непоміченими дісталися місця, де з невеличким загоном козаків відпочивав при чайках гетьман Кішка, і там турки захопили його в полон.

Та якщо припустити, що турки захопили гетьмана справді 1570 р., тоді слід визнати, що в полоні він пробув веслярем на галерах - 29 років. Бо точно відомо, що лише 1599 р. йому пощастило видобутися з кайданів та розкувати товаришів, захопити корабель і напасти на передмістя Євпаторії, а потім дійти до Дніпра. Як це діялося, ми вже знаємо з історії, пов'язаної з гетьманом С. Скалозубом.

Після полону Кішка подався до рідного Канева і вирішив якийсь час перепочити там, милуючись природою. Одначе відпочити йому не дали. Цього разу не турки, а самі козаки. Дізнавшись про загибель гетьмана Скалозуба, вони послали гінців до Кішки: «Іди гетьманувати!».

Це, треба визнати, було мудре рішення. На давню славу гетьмана Кішки вдало накладалися легенди про те, як, пробувши стільки років у полоні, він не скорився ворогам, не побусурманився, а зумів організувати бунт і самотужки визволитися з неволі. Серед веслярів-галерників, міцно й назавжди прикутих до палуби, таке ставалося нечасто.

І ось Кішка прибув на Січ. Найпершим завданням собі поставив: остаточно припинити ворожнечу між реєстровиками і запорожцями. Як цього можна було досягти? Тільки залучивши третю силу. Але не поляків, як це намагався зробити Т. Байбуза. І вже, боронь Боже, не татар. Як досвідчений політик, Кішка використав трагічну загибель загону Скалозуба. Ідея помсти за це могла стати на службу справі козацького єднання. Він звернувся не лише до січовиків, а до всього козацтва, тобто й того, що було по староствах та частенько справляло службу в польському війську. І козаки повірили Кішці. На Січ прибуло кілька тисяч чоловік, чого не бувало вже давно. За таких обставин, ясна річ, реєстровики й нереєстрові вже не мали права на ворожнечу.

Похід, як уже мовилося, минув щасливо. Козаки знову зазнали смаку перемоги. Були також неабиякі трофеї, визволені невільники. Але найголовніше – низовики, реєстровики, городові козаки знову відчули одностайність у прагненні боронити Україну. Відчули, що вони - однодумці, між якими ворожнеча просто неможлива.

Та армія, особливо професійна, як відомо, не може довго бути бездіяльною. Її або слід розпускати, або ж вести в нові походи. Розпускати Кішка не хотів. Таке ж бо військо, таке лицарство! Але куди йти походом? Довго думати не довелося. Вже наприкінці року до Кішки звернувся господар Валахії Михай. Він повстав проти турків й потребував допомоги. Бити турків? Маючи в союзниках валаського воєводу? Та це ж святе діло!

Гетьман С. Кішка повів своє військо до Валахії і допоміг Михаєві стати господарем цього князівства. Та вже на весну нового року Михай розпочав бойові дії проти молдавського господаря І. Могили. Поляки заступилися за цього господаря, якого самі ж таки посадили на трон. Польське військо повів сам коронний гетьман С. Жолкевський. Та військо було невеликим, і король звернувся по допомогу до козаків. Кішка погодився. Але з умовою: король і сейм переглянуть свої рішення щодо кількості реєстрових козаків, знову дозволять їм володіти землею та нерухомістю та виплатять гроші, що їх поляки заборгували козацтву... Тобто, скориставшись із ситуації, гетьман зумів значно поліпшити становище реєстрових козаків у Речі Посполитій. Примусив польський уряд відмовитись від ставлення до козаків як до ворогів держави.

Після походу в Молдову гетьман С. Кішка знову повернувся думкою до морських походів проти турків. І знову почав відбудовувати козацьку флотилію. Але в цей час розпочалася польсько-шведська (Лівонська) війна. Козаки годилися на неї неохоче: не мали шведів за ворогів, а польські інтереси в далекій Ливонії їх мало обходили. Та все ж польський уряд втягнув козаків у війну.

Вона була тривалою і страшенно виснажливою. Звичні до південного клімату, козаки тяжко зносили сувору зиму 1601-1602 р. Поляки не сплачували їм обіцяних грошей. Українці страшенно голодували. Бракувало теплого одягу. Не було чим годувати коней. Тож кого можуть здивувати випадки, коли козаки відмовлялися йти в бій і вимагали від гетьмана повернення в Україну?

Але С. Кішка шанував звичаї лицарства. Він розумів, що зрадити союзника, яким би він там не був, і оголити фронт - це означало зганьбити себе на всю Європу. І в найскрутніші хвилини водив козаків у бій особисто. До речі, з листів С. Кішки до канцлера Яна Замойського відомо, що під орудою Кішки в Лівонії були не лише козаки, а й 15 польських ескадронів.

Тобто, по суті, він командував досить значним українсько-польським корпусом.

С. Кішка належить до тих істинно народних героїв, подвиги яких увічнено в легендах, піснях та народних думах. В одній із таких дум відтворено напад козаків під проводом Кішки на турецьку галеру, щоб визволити невільників - а треба знати, що козаки вважали це своїм святим обов'язком. Перед боєм Кішка говорить козакам: «Хоть по дві гармати набивайте, Тую галеру з грізної гармати привітайте, Гостинця їй дайте: Як турки-яничари, то у пень рубайте. Як бідний невольник, то помочі дайте». Скінчив життя він, як і личило офіцерові, у бою, загинувши від ворожої кулі (існують й інші версії: одна з них – що Кішку було вбито кимось із своїх, невдоволених). Козаки зуміли перевезти тіло свого улюбленого ватажка до його рідного Канева і поховати з почестями. Знаючи про це, нам би слід було замислитись: а чи не обрати Канів за місце Пантеону для українських полководців і політичних діячів, повертаючи прах багатьох із них на рідну землю з чужинських країв?

 

Максим Кривоніс

Максим Кривоніс – «перший полковник Богдана Хмельницького» і найближчий його, соратник – увійшов в історію насамперед як видатний полководець, один, з героїв визвольної війни українського народу 1648-1654 р. Про його минуле збереглося, на жаль, дуже мало даних. Не дійшло до нас навіть справжнє прізвище народного героя. Ім'я Кривоніс Максим дістав за скривлений у боях із ворогами ніс. У народних думах називають його Максимом Ольшанським, бо народився він у містечку Вільшана, яке тоді називалося Ольшани. Сталося це десь наприкінці XVI століття. Його батьки працювали в панському маєткові. З молодих років гнув на панів спину й Максим. Як тільки в містечку з'являвся кобзар, хлопець вже й тут. Слухав їхні думи про тяжку долю поневоленої іноземними загарбниками України, про героїчну боротьбу козацтва з чужоземцями. Глибоко ранили ці пісні його вразливу душу, викликали співчуття до знедоленого люду.

Одружився він з селянською дівчиною Тетяною, мріяв про особисте щастя... Але не так; збулося, як мріялося. Пан відібрав у нього невеликий шмат землі, і довелося Його молодій дружині йти в найми, а малому синові – пасти громадську худобу. Судилося Максимові пережити невдовзі; ще одне горе: за невиконання повинностей на панському дворі його братові слуги магната Вишневецького викололи очі. Це переповнило чашу його страждань, і він залишив рідне містечко. Очоливши один із козацьких загонів, він жорстоко мстився польським гнобителям за страждання народу, нападав на їхні, маєтки й нещадно громив.

Повстанці, очолювані Кривоносом, діяли досить активно: вони навіть захоплювали панські землі й ділили їх між собою. Налякана селянським рухом, польська шляхта вислала проти козаків велике військо, яке розгромило повстання.

Неабиякого значення М. Кривоніс надавав і своїй розвідці. Його розвідники, серед яких були й жінки, доходили аж до Кракова, як свідчать документи, він мав навіть «апарат для розривання скель».

Після визволення Бара Кривоніс прийшов до однієї з найсильніших фортець того часу – Кам'янця-Подільського, але Хмельницький відкликав його до основних сил української армії, яка готувалася до вирішального бою зі шляхтою. У битві під Пилявцями 13 вересня 1648 р., що закінчилася розгромом польської армії, Кривоніс командував великим загоном, який непомітно пройшов у тил шляхетського війська, створивши загрозу його оточення.

Після бою він уміло організував переслідування ворога, котрий безладно рятувався втечею. У середині вересня він керував боями, визволяючи Старокостянтинів, де був тяжко поранений. Не одужавши як слід від рани, Кривоніс взяв участь у визвольному поході до Галичини. Під час облоги Львова він забезпечив штурм його найголовнішого укріплення – Високого замку, що був символом шляхетського панування над містом.

Наприкінці жовтня армія Хмельницького приступила до штурму Замостя. Однак хвороби у війську, виснаженість армії, нестача провіанту змусили гетьмана зняти облогу й підписати з Польщею перемир'я. У цей час у таборі розпочалася епідемія чуми, яка не обминула й Кривоноса. По дорозі до Києва, в середині листопада 1648 р., М. Кривоніс після тяжких мук помирає.

Поховали його з козацькими почестями. У широкому степові побратими насипали високу могилу. Прощаючись з М. Кривоносом, Хмельницький сказав: «Курган твій, Максиме, розкидають вороги, але слава про тебе залишиться у віках».

Пророчі слова гетьмана збулися: образ уславленого полководця оспівано в народних піснях, відтворено в художніх творах, шедеврах мистецтва.

 

Козак-Мамай

(збірний образ козака-характерника)

«Козак-Мамай»… Цей загадковий образ у багатовіковому історичному поступові виявився духовним символом українців, уособлюючи звитяжницькі ідеали народу, його світоглядні орієнтири та націотворчі спрямування. Набувши свого значного поширення в Україні XVIIІ–XIX століть, народна картина «Козак-Мамай» освячувала чи не кожну українську хату, утворюючи своєрідний сакральний комплекс разом із традиційними іконописними образами. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях.

Відомо, що козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій борні з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах в час, коли запорозького війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. Малювали «Козаків-Мамаїв» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях. Навіть на липових вуликах інколи з’являвся лик цього козарлюги. Для козака, селянина «Козак-Мамай» – це борець супроти сил зла, як і Юрій Змієборець на поширених в той час іконах. Адже і Святий Юрій, і козак своєю звитягою виборювали щастя і добробут людей.

Може видатися дивним, що народного героя, козака-воїна, зображували не в запеклій сутичці з ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Утім, видається, що саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні переживання козака, його внутрішня духовна міць. Уже чимало років він не розлучається зі своєю шаблею, боронячи батьківський край від заклятих ворогів. Коли ж випадає вільна хвилина, він сідає під дубом, кладе осторонь зброю і одній лише бандурі, «подрузі вірній», довіряє свої тужливі думи.

Враховуючи вагомі здобутки багатьох «шукачів мамаєвих таємниць», слід зауважити, що ще нерозв’язаною залишається проблема походження народних картин «Козак-Мамай». Вірогідно, іконографічний тип зображення «Козака-Мамая» сягає своїм корінням культури тих племен і народів, котрі в І тис. до н.е. – І тис. н.е. населяли територію сучасної України. На процесі становлення та утвердження сталої композиційної схеми позначилися складні етнокультурні зв’язки та взаємовпливи давніх культурних традицій. Так, зусиллями багатьох поколінь вироблялася дуже досконала мистецька форма, яка існувала протягом віків, міцно увійшовши в свідомість українства. Композиція, що зображувала мешканця степів у типовій для нього позі, саме й була з числа тих стандартних образів, що кочували з одного століття в друге, доки не стали «художньою формулою», без якої український образотворчий фольклор уже не міг обійтися. Видатний дослідник П. Білецький зробив припущення, що ймовірним доказом походження композиції картини «Козак-Мамай» можуть бути буддійські ікони, які козаки могли бачити у кибитках воїнів монголо-татарського війська, або ж серед речей калмиків-буддистів, з якими козаки в 1639-1642 р. були союзниками, а пізніше могли використати цю композиційну схему в зображенні козака.

А. Скальковський мав у руках архівні документи, за якими гайдамака Мамай існував насправді. Не виключено, що відгадка назви картин може міститься в листі П. Куліша до О. Бодянського від 16 липня 1848 р. Там, зокрема, говориться: «Ляхи зовут его [козака] в своих книжках Козаком Мамаем». У відомого українського етнографа і фольклориста Б. Грінченка є надзвичайно цікава для нас оповідь «Про Хмельницьких. Про Мамая», записана ним у селі Суботів Чигиринського повіту Київської губернії: «А се вже чи не після Хмельницького було, як приїхав у Суботово Мамай із запорожцями і ляхам багато шкоди наробив. Тут у лісі неподалечку є дуб невисокий да рясний, Мамаєм зветься. Кажуть, що буцімто Мамай на йому казан вішав, да як задзвонить, то його хлопці і біжать. А інші кажуть, що через те, що і Мамай був низький та дужий, як той дуб».

Загалом Мамая слід розглядати двопланово. У вузькому розумінні – він є конкретизованим прототипом козаків, котрі брали на себе послух, тяжкий хрест й, водночас, горде життя служіння національній ідеї. Однак семіотичної значимості набуває не він сам, а передусім його образ, який в культурно-історичному поступі нації ототожнює і символізує дійсність. Тож у ширшому розумінні Мамай – ціла містерія, феномен, де земне тісно переплітається із небесним. Поняття «мамай» постає всеосяжним явищем, замкненим в образну форму, сокровенною таємницею. Основне в ньому – недовимовлене, недоназване, приховане. Предки знали, що речене в повноті – матеріалізується, починає діяти, проявлятися. Як відомо, таємниця – засіб збереження істини, знання. Відтак, маємо підійти до нового розуміння образу Козака-Мамая не просто як уособлення козака чи козацтва, а як символу закодованої світоглядної системи українців. Мамай, як і всесвіт, – біполярний, самодостатній, згармонізований: у ньому втілено два світових начала (чоловіче – святий-батько, козак-лицар та жіноче – земля-мати, душа-пісня). Він постає своєрідним каналом зв’язку між двома планами буття, слугує живим камертоном українців, який налаштовує на гармонійний лад, виступає «матрицею-кодом» етнічного ідеалу. Для того, щоб набути подібного статусу посвячення, Мамаю слід було втілити і поєднати в собі два начала і в такий спосіб злитися з Космосом, стати його невід’ємною часткою. У такому розумінні народна карнина «Козак-Мамай» є специфічною знаковою системою, в якій міститься не лише правдива історико-культурна інформація, а й закриптограмовано життєвоважливі чинники етнічного світогляду, основні складові національного ідеалу та духовних орієнтирів українського народу.

 

Северин Наливайко

С. Наливайко народився у с.м.т. Гусятин Тернопільської обл. (точна дата народження невідома), загинув 11 квітня 1597 р. у Варшаві, Польща. Український і козацький ватажок кінця XVI ст., керівник повстання, яке охопило значну територію сучасних України та Білорусі, що входила в той час до складу Речі Посполитої.

У кожної нації є свої народні герої, пам'ять про яких живе століттями, особливо якщо в кінці боротьби на них чекав полон і люта смерть від ворога, від розповіді про яку холоне кров.

Саме таким першим українським національним героєм вважається С. Наливайко, сотник Запорізької Січі, що підняв у 1594-1596 рр. найпотужніше антипольське повстання, яке охопило майже третину території Речі Посполитої - від Волині на заході до Чернігова та м. Лубни на сході, від Молдавії на півдні до Мінська і Могильова на півночі.

Повсталі вимагали дати їм 3 види «свободи», як її розуміли в ті роки:

• жити, оскільки польський шляхтич мав право забити до смерті свого кріпака;

• мати свою землю і господарювати на ній. Всі землі того часу перебували у володінні шляхтичів;

• свободи віросповідання (православ'я замість католицької церкви).

Повстання було придушене, оскільки у селян з косами і вилами не було жодного шансу перемогти державу, а Наливайка очікувала така люта смерть, що через 240 р. М. Гоголь прочитав про неї і був вражений. Шок письмнника був настільки сильним, що розповідь він вирішив використати під час написання сцени страти козаків у Варшаві, описаної в повісті «Тарас Бульба». Після майже річних бузувірських тортур С. Наливайку відрубали голову у Варшаві, тіло четвертували і відсічені частини розвісили по різних місцях. Такими сильними були ненависть польських панів і їх страх перед козацьким отаманом, який 1,5 р. тримав у напрузі всю державу, посягнув на їхню владу і закони.

Цікаве про Северина Наливайка:

• Не дивлячись на те, що, згідно з офіційною версією, С. Наливайко народився в Гусятині, існують дані про те, що насправді він з'явився на світ або в Кам'янці-Подільському, або в Острозі приблизно у другій половині 60-х років XVI ст.;

• події, що відбулися у 1595-1596 рр., справили таке сильне враження на польську громадськість, що шляхта почала називати українсько-білоруську православну опозицію «Наливайко»;

• свого часу М. Грушевський зазначав, що «скоро по смерті – а може, ще й при житті, Наливайко виріс до розмірів бунтівника-претендента на корону, кандидата на пост українського короля»;

• відомий «батько космонавтики» К. Е. Ціолковський вів свій родовід від козака С. Наливайка, вказуючи, що прямі нащадки Наливайка були заслані у Плоцьке воєводство, де поріднилися з дворянською родиною, прийняли її прізвище і стали Ціолковськими.

 

Данило Нечай

Життя цьому полковникові судилося недовге, але вічне. Лицар надзвичайної сміливості й мужності, рішучий поборник козацької слави та селянської волі, Д. Нечай (рік нар. невід. – 1651) ще за життя став національним героєм, улюбленцем народу, оспіваним у піснях та думах, возвеличеним у переказах та легендах. До війська Хмельницького він приєднався з самого початку повстання і незабаром уже командував полком. Того ж таки 1648 р. гетьман призначив його полковником брацлавським, тобто урядовцем території, порубіжної з тією, що перебувала ще під контролем Польщі, і обтяженої постійною прикордонною небезпекою.

Його полк прославився у битві під Пилявцями, Збаражем. А сам Нечай просто вразив усіх мужністю під час штурму Меджибозького замку.

Поступово полк Д. Нечая поповнювався все новими й новими ватагами повстанців, обростав допоміжними загонами і невдовзі виокремився в спеціальний корпус, що діяв здебільшого самостійно, очищаючи від польської окупації простори Поділля й Волині.

Згідно з Реєстром 1650 р. Д. Нечай не лише командував корпусом але й ще був адміністративним полковником Брацлавського полку, найбільшого на той час; що налічував 21 адмінсотню.1651 р. пан Данило очолив цілий, як ми б тепер сказали, фронт. І мав під своїм командуванням солідну армію. На цьому, південно-західному, фронті він і загинув. Але до останніх днів його ми ще повернемося.

На початку 1649 р. виникла загроза вторгнення в Україну литовської армії під командуванням гетьмана Я. Радзивілла. За наказом польського короля, Радзивілл зібрав значні литовсько-білоруські сили. З їх допомогою він мав придушити повстанський рух на землях Білої Русі, а потім захопити Київ і з'єднатися з військами Владислава IV. Щоб якось нейтралізувати зусилля Радзивілла, гетьман Хмельницький мусив перекинути на територію Білорусії значні військові сили. Серед них були й два козацьких корпуси, якими командували Д. Нечай і Й. Глух.

Корпус Нечая вирушив у березні до Слуцька, маючи чітку інструкцію Хмельницького: зробити все можливе, щоб литовські війська не вийшли поза межі тих країв, де вони зараз є. А якщо ж усе-таки вийдуть, то бити їх дорогою: на переправах через річки, на привалах. Наскакувати й відступати, а відступаючи, заманювати війська противника в бік Волині й Поділля.

Нечай виконав цей наказ. Знесилюючи військо противника, він організовано відійшов на територію України. А паралельно з ним успішно діяли корпуси І. Богуна, що дійшов аж до Бреста, та М. Небаби, який скуб литовсько-польські гарнізони в районі Лоєва.

Відомо, що Зборівська угода, надзвичайно невигідна для України, викликала невдоволення багатьох полковників Визвольної армії. Особливо гостро критикував її Д. Нечай.

На певний час корпус Д. Нечая, по суті, вийшов з-під контролю гетьмана Хмельницького, оскільки не виконував умов Зборівського договору, як не виконував і наказу гетьмана припинити бойові дії проти польських військ, та не чинити опору магнатам, яким дозволено було повертатися до своїх маєтків та замків. Втім, якщо вже казати правду до кінця, то й сам Хмельницький намагався не помічати цих порушень, оскільки в політичному плані йому вигідно було, щоб якісь корпуси діяли ніби поза його плечима, на власний розсуд. Цим він скидав із себе відповідальність, а сили поляків тим часом розшарпувались і підупадали.

На початку 1651 р. полковник Нечай вирішив підняти на Поділлі велике повстання, щоб не допустити повернення поляків у цей край. Він уже мав близько сорока тисяч шабель. Ще кілька загонів повстанців, які діяли окремо, готові були приєднатися до нього, аби лишень полковник наказав. А він чекав весни, коли бойові дії можна буде розгорнути з усією силою.

Проте поляки теж пильнували свого і дуже уважно стежили за маневрами ненависного їм Нечая. Йому раз у раз доводилося ставати з ними до бою. Коли в лютому гетьман Калиновський ввів на Брацлавщину значне польське військо, Нечай повідомив про це Хмельницького і дістав дозвіл розпочати проти поляків масштабні бойові дії. По кількох досить вдалих сутичках з передовими загонами поляків, нечаївці відійшли вглиб своєї території і святкували масницю (це свято 1651 р. припало на 3-9 лютого за старим стилем). Святкували бучно. Попустили собі віжки, гадаючи, що ворог далеко і пробиватися аж сюди, до містечка Красного на Вінниччині, не наважиться. Командир корпусу Д. Нечай – молодий, уславлений, вродливий – навідався перед ранком до знайомої молодиці. І саме цієї світанкової пори до містечка вдерся загін поляків. Познімавши не дуже й пильні роз'їзди, поляки оточили Красне, а їхній передовий загін під орудою польного гетьмана Калиновецького, заходився чинити розправу з підпилими козаками.

А що ж вони? Хоч напад був геть несподіваним і страшенно недоречним, козаки – ті, що вціліли та оговтались після першого наскоку, - все ж якось згуртувалися й кинулись у контратаку. Кинулися так навально, що навіть потіснили були поляків до околиць. Та побити ворога до кінця їм сили нестало. Так само, як і вирватися з кільця.

Дізнавшись про загибель товариша, полковник І. Богун люто помстився ворогам. Розгромив їх у кількох битвах, а самого Калиновського з рештками війська гнав аж до Бара, відбивши в нього значну частину артилерії. Але це вже було потім.

А на разі Україна оплакувала загибель одного з найталановитіших своїх захисників, найулюбленіших своїх полководців...

 

Іван Підкова

З часів свого виникнення українське козацтво виступає надійним оборонцем рідної землі від ворожих зазіхань. Водночас запорожці здійснювали сміливі експедиції на Крим та Чорне море, нерідко брали участь у міжусобній боротьбі претендентів на престол Молдавського князівства та Кримського ханства.

Влітку 1577 р. на Запорожжі активно готувалися до нового походу, оскільки за півроку татари двічі приходили в Україну, чинячи розбій і насильство над мирним населенням. У середовищі січовиків перебував і учасник багатьох військових експедицій відважний козак І. Підкова, прозваний так за велику фізичну силу – він міг легко ламати підкови. Згідно однієї з легенд, Іван був братом молдавського господаря Івоні, вбитого турками в 1574 р. Виділявся серед запорозького товариства ясним розумом та незламною волею. Дізнавшись про існування Підкови, молдавани прислали на Січ депутацію із проханням прибути до Яс зайняти престол, на якому перебував посаджений турецьким султаном Мурадом III властолюбний і жорстокий гоподар П. Кривий.

Боячись, що козацький похід викличе невдоволення уряду Речі Посполитої, молдавські бояри надіслали два листи, скріплені печатками впливових вельмож, на адресу київського воєводи К. Острозького та барського старости М. Творовського із пропозицією посприяти І. Підкові. Однак, зважаючи на існуюче перемир'я між Польщею і Туреччиною, представники властей не підтримали козацьку експедицію.

Разом із соратниками С. Копицьким і С. Чапою І. Підкова зібрав загін із 330 козаків. Військовим керівником, або ж гетьманом, на козацькій раді було обрано досвідченого Я Шаха. Однак перший похід до Молдови виявився невдалим через велику перевагу сил П. Кривого. Довелося відмовитися від наміченого й повернутися на Запорожжя.

Перебуваючи в Немирові, І. Підкова зібрав новий загін і в листопаді вирушив до Молдови. Дорогою до нього приєднався Я. Шах. Тим часом, заручившись підтримкою півтисячного загону турецьких воїнів, назустріч козакам виступив П. Кривий. Вирішальна битва відбулася на р. Прут поблизу столиці. Гориста місцевість не дозволила туркам використати перевагу в артилерії. Вже перша атака на козацький табір призвела до численних втрат серед війська П. Кривого. Не вдалася спроба й оточити козаків, що змусило господаря прийняти рішення про відступ. Сам він покинув військо і втік до сусідньої Валахії, де господарював його брат.

29 листопада козаки з тріумфом вступили до молдавської столиці Ясс. Вони звільнили кілька сотень невільників, зокрема сина луцького судді Бокія. Цей відважний козацький ватажок під час однієї з сутичок з татарами був захоплений у полон і перепроданий туркам, які, сподіваючись на великий викуп, помістили молодшого Бокія до ясської в'язниці. В подяку за звільнення сина батько прислав на допомогу Підкові двісті вершників.

Тим часом до Ясс наближалося військо П. Кривого. На його прохання турецький султан надіслав допомогу – загони сілістрійського, видінського й бендерівського беїв. Переможна для козаків битва поблизу Доколина не додала надії на зміцнення позицій. На захист П. Кривого виступив і польський король. Його брат, трансільванський правитель Х. Баторій, спорядив велике військо і відіслав до колишнього молдавського господаря. Не довіряв Підкова і місцевим боярам, тому вирішив залишити Молдову.

Захопивши у Яссах чимало трофеїв, серед них чотирнадцять гармат, Підкова вирушив на Вкраїну. Сувора зима із глибоким снігом не дозволила добиратися на Січ степом. Шлях козаків проліг через міста й села Поділля. Тим часом Баторій отримує грізного листа від турецького султана з вимогою покарати козаків, загрожуючи в іншому разі агресією. Реалізувати султанську вимогу король доручив брацлавському воєводі Янушу Збаразькому. У січні 1578 р. той зустрів Підкову поблизу Немирова, але не наважився вступити у бій, зваживши на силу козацького війська. Збаразький запросив Я. Шаха до брацлавського замку, де розповів про стурбованість короля козацьким походом до Молдови, що дало привід турецькому падишаху порушити перемир'я. Він просив гетьмана умовити І. Підкову поїхати до Варшави, щоб заспокоїти С. Баторія й особисто розповісти про результат експедиції. Сам же Збаразький запропонував супроводжувати Підкову до резиденції коронного гетьмана. Однак у Барі М. Сенявський заарештував козацького ватажка й відправив під охороною до варшавської в'язниці;

На засіданні польського сейму у Варшаві окремі сенатори висловлювалися за. звільнення І. Підкови, зважаючи на його авторитет серед запорожців та заслуги у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Проте С. Баторій виношував нові плани війни з Московською державою і через те намагався дотримувати миру з могутньою Туреччиною. З цією метою він видає універсал, адресований місцевим урядникам, в якому йдеться про зростання козацьких походів на Молдову та Валахію. Король уповноважив люблінського воєводу Яна Тарла прибути на Поділля для викриття організаторів походів і покарання. В іншому універсалі до київського воєводи князя К. Острозького містився наказ вирушити з військом на пониззя Дніпра, за пороги й вибити звідти непокірних козаків, покаравши смертю ватажків.

Тим часом запорожці організували новий похід до Молдови. Двохтисячний загін, переважно вихідців з-під Києва, Канева, Черкас і Брацлава, очолив гетьман Олександр, який видавав себе за брата І. Підкови. Під Яссами козаки зустрілися з військом трансільванського господаря Х. Баторія, яке за проханням П. Кривого залишилося на території Молдавського князівства. Перевага сил далася взнаки: після короткої жорстокої сутички сотні козаків були захоплені в полон, а Олександр страчений. Водночас до Речі Посполитої виїхали посланці від молдавського господаря Балика вимагати страти І. Підкови.

16 червня 1578 р. перед Львівською ратушею відбулася страта І. Підкови. Іван Підкова звернувся до побратимів з проханням не дозволити катам торкатися його тіла після страти, а поховати за козацьким звичаєм.

За заповітом, побратими перевезли тіло Івана Підкови на Подніпров'я і поховали за козацьким звичаєм в одному в канівських монастирів.

 

Петро Сагайдачний

І хоч козацтво й асоціюється з різними сучасними регіонами України, а до Львова не особливо мало відношення, але і вихідні з Львівщини також ходили по турецьких водах і застрягали в московських болотах. Одним із них був виходець із села Кульчиці, Самбірського району, П. Сагайдачний, який уславився як один із найбільш героїчних полководців в українській історії.

Походження та діяльність Петра Конашевича є спростуванням стереотипу, що Львівщина не має відношення до козацтва. Сагайдачний, який народився в селі Кульчиці, сучасного Самбірського району, став не лише кошовим отаманом Запорозької Січі, але й одним із найбільш видатних та уславлених полководців в історії України. Його гостру шаблю, міцну руку та світлий розум відчули на собі як потужна Османська імперія, так і Московія, яка саме розправляла у той час крила. Очевидно, якби в нас побутувало не християнське, а давньомонгольське уявлення про рай, у Сагайдачного після смерті було би дуже багато прислуги.

Складно до кінця говорити, коли саме народився Сагайдачний. Історики називають різні версії, але найбільш імовірним виглядає, що близько 1582 р. Більш певно можна стверджувати, що його родина була шляхетського походження і православною за конфесійною приналежністю. Мабуть саме звідти виходить схильність до меценатства та підтримки православних братств і храмів, властива П. Сагайдачному в дорослому віці. Освіту Сагайдачний здобував у школі Львівського братства (імовірно), а потім в Острозькій школі, яка на той час була однією із найкращих за рівнем викладання на наших теренах. Що говорити, коли одним з учителів Сагайдачного міг бути К. Лукаріс, що пізніше стане Александрійським та Константинопольським патріархом.

Мало хто знає, але до початку своєї успішної військової карєри, П. Сагайдачний займався журналістикою і підробляв репетиторством. Звичайно ж, у тогочасному значенні цих слів. Далі було кілька років учителювання у Києві і, можливо, Львові. Але і до цього душа Сагайдачного не лежала і він подався на Січ по пригоди.

На Січі до Петра Конашевича причепилась кличка Сагайдачний. Причина – вдала, влучна і швидка стрільба з лука. Невідомо, чи міг він пускати стрілу на 500 кроків як інші козаки, але відомо, що серед козаків він був не єдиним з подібною кличкою, хоч і найбільш відомим з Сагайдачних. Вже в перші роки перебування на Січі, Сагайдачний з’їздив на екскурсію до Молдавії та Естонії. Екскурсія мала не зовсім мирний характер, але вже тоді Петро Конашевич почав робити собі ім’я на Січі.

Похід козаків на чолі з Сагайдачним на Варну у 1606 р та її взяття так розізлили султана Османської імперії, що він наказав перегородити Дніпро залізними ланцюгами біля острова Тавані. Це, правда, не зовсім подіяло і вже у 1607 р. козаки спалили Очаків і Перекоп. Після невеличкої перерви, у 1614 р. козаки захопили Трапезунд і взяли в облогу Синоп. У 1615 р. 80 козацьких чайок побували в самому серці дракона – підійщли до Константинополя і вщент спалили гавані разом з флотом, який там перебував. Послану їм навздогін флотилію, козаки розбили в битві біля острова Зміїного. У 1616 р. запорожці завдали нового удару могутньому ворогу і взяли Кафу – найбільший невільничий ринок Кримського ханства, яка рахувалась неприступною.

У 1618 р. Сагайдачний з козаками мали честь воювати проти Московії. Ціною питання був трон для королевича Владислава. Дорогою до Москви козаки успішно взяли кілька міст, наробивши вже цим шуму. Поблизу Тушино, козацькі війська злилися з армією Владислава, яка ліниво, але гонорово чекала їх підходу. Внаслідок одного з рейдів армії Сагайдачного, влада Московії попросила про мирні переговори. Таким чином, Річ Посполита збагатилась 29 містами одним з яких був Чернігів.

Під Хотином, під час турецько-польської війни, Сагайдачний та козаки стали величезною кісткою в горлі турецького султана Османа ІІ. Вони нібито так розізлили його своєю непоступливістю і непіддатливістю, що той поклявся не їсти, допоки не знищить їх. Добре, що султан може дозволити собі не дотримуватись слова – інакше йому довелося б померти з голоду, бо козаків розбити так і не вдалось. Після успішних дій польської армії, серед яких нічні рейди Сагайдачного, а також після серії невдалих наступів турецької армії, почались переговори про укладення миру.

З війни Сагайдачний привіз до Києва серйозне поранення. Доглядали його особисті лікарі короля Сигізмунда ІІІ Вази. Отаман дистанціювався від політики, але не покинув її остаточно. Більше уваги почав звертати на меценатство. Зокрема, 15 тисяч червоних золотих відправив Львівській братській школі. Його заповіт переадресовував більшість майна Сагайдачного на освітні та релігійні цілі. Зокрема, Київському братству та Львівській братській школі.

Сагайдачний помер 1622 р. від рани, якої зазнав у Хотинській битві. Був похований у Богоявленському соборі Київського Братського монастиря, але згодом відомості про його могилу було втрачено. По сьогодні існує багато сумнівів з приводу точного місця перебування його тіла.

Петро Конашевич Сагайдачний – справжній лицар по духу і крові. Його таланти і навики врятували не лише Річ Посполиту від Османської навали, але й цілу Європу. Його меценатська діяльність стала наріжним каменем для самостердження православ`я у Речі і відстоювання ним своїх позицій. Одним словом, непересічна персона в історії військового мистецтва та культури України, Речі Посполитої та Європи.

 

Іван Сірко

Отамана Сірка чи не кожен українець бачив хоча б раз у житті. Живописець Ілля Рєпін зобразив його у центрі своєї картини «Запорожці пишуть листа турецькому Султанові». У Сірка дійсно були дуже правильні риси обличчя.

Але Рєпін не знав однієї деталі: отаман мав на нижній губі з правого боку родиму пляму червоного кольору. Сучасники вважали її Божим знаком, який відрізняв Сірка від звичайних людей…

Сірко мав феноменальний військовий талант за життя він провів 55 походів проти Османської імперії та 65 великих битв та 179 сутичок з ворогами і у всіх з них здобув перемогу. Під його керівництвом козаки захоплювали: Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, Ясси, Кафу, Бахчисарай, Трапезунд.

Вісім разів Запорозька Січ обирала І. Д. Сірка кошовим отаманом. За все кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна – Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина – в 60-70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з І. Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена І. Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя І. Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам'ять пов'язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшла іконографія героя.

Народився І. Сірко на Поділлі, походив із родини дрібної православної української шляхти. Час його народження, ймовірно, припадає десь на початок XVII ст. Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Б. Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд. З українським гетьманом також перебував 1646 р. у Франції, спільно з армією принца Конде воював під Дюнкерком. В історичних документах зафіксована участь І. Сірка у визвольній війні українського народу проти панування шляхетської Польщі, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

Два з половиною десятиріччя Сірко боронив рідну землю від ханських орд і ніколи не знав поразки (явище у світовій історії унікальне). Він провів близько ста великих і малих походів козаків у Крим і ногайські улуси, давав відсіч ордам, що вдиралися на територію України, намагався перешкодити грабіжницьким нападам ворогів.

З запорожцями І. Сірко вирушав у походи під Перекоп, на татарські фортеці в пониззях Дніпра, на Очаків, Аккерман, Бендери, на буджацьких татар, Чорний і Кучманський шляхи. Походи здійснювалися човнами Дніпром, верхи степами, використовували козаки славнозвісний табір, були у них і гармати. Своєю ініціативою, енергією і воєнною вдачею Сірко здобув собі на Запорожжі небувалу шану.

Коли після смерті Б. Хмельницького між старшиною спалахнула жорстока боротьба за булаву, І. Сірко, якого ніколи не вабили гетьманські клейноди і котрий не прагнув використати свою величезну популярність і любов народу для захоплення влади, не втручався у ці чвари.

Під час народного повстання 1658-1659 р. (воєнними діями Сірко керував разом з І. Богуном) кошового отамана обрали кальницьким полковником.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років І. Сірко з волості, а також із самої Січі, з якою, навіть будучи кальницьким полковником, не поривав зв'язків, організовував походи проти турецько-татарських нападників. На весні 1660 р. із Січі вийшло два козацьких загони. Перший спустився Дніпром до того місця, де обабіч ріки стояли турецькі фортеці, чатувала засада. Другий попрямував до Очакова, поблизу якого зосередилися турецькі й татарські війська. Ці загони завдали водночас два удари по фортецях Аслам-Кермень та Очаків.

У 1663 р. Сірко разом із командиром російського гарнізону на Запорожжі Г. Косаговим здійснив два походи на Перекопські укріплення. Це паралізувало головні орди кримського хана й унеможливило його вихід із півострова та об'єднання з польським військом. 8 січня 1664 р. Іван Дмитрович, здавши своє кошове отаманство Пилипчаті, повів загін запорожців до Дніпра, на Тягин, навколо якого стояли турецькі поселення, щоб зруйнувати їхні укріплення.

Того часу Польща зробила останню спробу відвоювати Лівобережну Україну. Король Ян Казимир, який очолив шляхетське військо, що вдерлося на Лівобережжя в жовтні 1663 р., марно чекав протягом усього грудня свого спільника – кримського хана. Докладаючи зусиль, аби привернути на свій бік козацького ватажка, популярність якого дедалі зростала, король навіть послав йому із Шаргорода 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Кошовий отаман, звичайно, не спокусився на це.

Польське військо з великими труднощами просувалося по Лівобережній Україні, вельми ослаблене й тим, що в його тилу – на Правобережжі – ширилося повстання народних мас проти панування Речі Посполитої та влади її ставленика – правобережного гетьмана Тетері.

Основна бойова сила цього повстання – селянство, козаки, міське населення. А його душею став І. Сірко, чиї відозви до народу також зробили свою справу. Козаки й селяни до приходу запорожців самі створювали загони й нищили шляхту. Одне за одним повставали українські міста й села, відмовлялися визнавати владу польської шляхти. До запорозьких загонів І. Сірка, що билися то під Тягином, то на Брацлавщині й Уманщині, вливалися нові сили, на які мусили зважати не тільки Польща, а й Туреччина і Крим. Уже 1 березня 1664 р. на території від Дністра до Дніпра владу Речі Посполитої було ліквідовано. Похід королівських військ на Лівобережну Україну закінчився цілковитим провалом.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. між Московією і Польщею, за яким Правобережжя України цар віддав Польщі, а над Запорозькою Січчю встановлювалося двовладдя цих двох держав, І. Сірко займає антимосковську позицію. Водночас він продовжує активні воєнні дії проти татар, здійснює походи на володіння кримського хана. Один із найбільших відбувся восени 1667 р., коли І. Сірко та кошовий Іван Ріг, який замінив його на отаманстві, повели з Січі кількатисячне військо на Кримське ханство. Козаки пройшли через увесь півострів і перебували там понад тиждень. Полонені татари Єнакій-Атемаш, Чинасек та інші розповідали, що Сірко повів козаків від Кафи до Ширинбаївських улусів, тобто до володінь найвпливовіших феодалів-мурз. Із підходом свіжих сил хана, який стояв у Перекопі, готовий вирушити на Україну, почалася велика битва, що тривала три дні й дві ночі. Козаки зазнали значних втрат, а ще більших – ханські орди. Літописець Самовидець записав про наслідки цього походу так: «Козаки орду зламали, і мусив хан уступати». Запорожці тоді визволили майже дві тисячі бранців, серед них – українців, росіян, білорусів, силоміць навернутих у рабство. Півтори тисячі невільників пішли на Запорожжя. Дізнавшись про розгром ханських володінь, татарські війська одразу повернули до Криму.

Після походів 1667 р. І. Сірко вирушив на Слобожанщину. Зиму 1667-1668 р. він провів із родиною в слободі Артемівці (поблизу Мерефи), де жила його дружина Софія з синами Петром та Романом і двома дочками. У слободі й дійшла до нього звістка про народне повстання проти царських воєвод. Він одразу ж створює невеликий загін, з яким іде на об'єднання з повстанцями, а потім очолює їх.

Заклик козацького ватажка підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки і Мерефа. Українське населення й царські ратні люди, які теж терпіли від свавілля своїх військових начальників-воєвод, нищили представників царської воєводської влади й, захопивши боєприпаси гарнізонів, приєднувалися до повсталих, а Сірка обрали харківським полковником. Під час цих дій він заручився підтримкою козаків із Дону, а з С. Разіним мав особисті дружні стосунки.

У березні того ж року харківський полковник привів свій загін, який налічував уже три тисячі чоловік, до Харкова, де одразу ж вибухнуло повстання. Царський гарнізон виявився сильним, добре оснащеним гарматою. Повстанці змушені були відступити, а під Охтиркою зазнали тяжкої поразки.

І. Сірко перейшов на Запорожжя, де продовжив боротьбу з турецько-татарськими ордами. Маємо дані про чотири походи в Крим протягом 1668 р. Під час третього було знищено три тисячі ординців, а півтисячі захоплено в полон. Четвертий же знаменний тим, що запорожці разом із донськими козаками та калмиками дійшли до Бахчисарая, напали на ханську столицю.

Тим часом на Січі сталися деякі зміни: тут владу тимчасово захопив татарський ставленик П. Суховій. Сіркові довелося з ним та його спільниками вести боротьбу, в якій його підтримав гетьман П. Дорошенко, котрий згодом прийняв турецький васалітет.

Непереможний лицар... Той, кого не могли вловити турки, татари, шляхта... Зате це вдалося зробити своїм: у квітні 1672 р. І. Сірка підступно схопив, закував у кайдани й видав царським властям полтавський полковник Ф. Жученко, який із кількома генеральними старшинами висунув брехливі звинувачення проти уславленого запорозького полководця.

Мотив цього віроломства відомий – боротьба старшинських угруповань за владу. Ф. Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем'яна Многогрішного, бажали бачити на його місці І. Самойловича. Тому вони не бажали допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямі. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, з Батурина Сірка спочатку відвезли до Москви. А далі царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» Сірка до Сибіру, в Тобольськ. Москва не бажала мати в Україні гетьманом таку енергійну, неспокійну, популярну, заповзяту людину. Не забули Сіркові й керівництво повстанням проти воєвод.

Для запорозьких козаків арешт і заслання улюбленого полководця були тяжким ударом. Січ одразу ж почала клопотатися про повернення свого отамана. Втрутився в цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні І. Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.

Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти турецької фортеці на Дніпрі – Аслам-Кермень, а потім – проти турецької фортеці Очаків. Він не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший. Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».

Навесні 1675 р. козацький отаман вирушив зі своїм військом проти ханських орд і турецьких яничарів Ібрагіма-паші, що вдерлися на українські землі. Нападники зазнали нищівного удару від об'єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків. А в наступні роки ним здійснено ще кілька блискучих операцій, які зупинили похід Оттоманської Порти на Чигирин.

1 серпня 1680 р. бойовий батько козаків Іван Дмитрович Сірко одійшов на вічний спочинок. Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня викопали могилу в полі за Січчю й з військовими почестями поховали його.