Життя прекрасне і чудове_2015

Час величний, як Бог Час – загадка. Тягнеться довго, коли когось або чогось очікуємо. І злітає, як мить, коли поспішаємо або не встигаємо. Час величний, як Бог. Вічний, нескінченний… Мудрий і терпеливий. Добрий і справедливий. Усміхається очима молодої мами зі старого чорно-білого фото… Торкається серця долонькою дитини, намальованою колись на аркуші із зошита… Дивиться поглядом старця, в якому вмістився цілий світ… Час не лікує, а забинтовує зранені душі роками. Він – творець і руйнівник. Злодій і благодійник. Суддя і кат. Золотий міф. Таємниця. Земний Всесвіт, подрібнений на епохи, століття, роки, долі… Космос, осяжний лише для Творця. Мірило життя. Відкриває двері у сьогодні. Наш другий ангел, який слідує від народження і доти, коли пора перепливати ріку Буття. Час рухає стрілки годинника Землі. Милостивий, але не прощає, коли його марнують… Ольга ЧОРНА.

Считается, если женщина отказалась от мужчины, - значит никогда его не любила. Да чушь собачья! Разорвать отношения с человеком, от которого сносило крышу - это действительно надо обладать несгибаемым характером. Переступить точку невозврата, сжимая волю в кулак, когда нервы на пределе, а эмоции бьют в голову, - дано не каждому. Дано лишь сильным людям. Сильных не принято жалеть, хотя жизнь их бьёт больнее. Никто даже не догадается, насколько тяжело далось ей это решение, что пережила внутри себя, как загибалась от отчаяния, кусала губы в кровь, омывала слезами подушку, моля Господа дать правильное решение... Кто сказал, что от любимых не уходят? Уходят от всех. Только в любимых верят до конца, пока не умерла надежда. Дают последние шансы, что исправятся, изменятся, станут другими... Любящая женщина может долго терпеть: унижения, оскорбления, равнодушие, пьяные выходки, побои... Даже закрывать глаза на измены. Будет ждать, ведь ей, в сто пятый раз, будут давать клятвенные обещания, что...

  Yenilmez Savaşçı С ней я понял многие вещи, я многому научился от этой сумасшедшей. Я понял, что все женщины, которые были до нее: эти прокуренные, кудрявые, длинноволосые, с глянцевыми губами и глупенькими глазами, быстро собирающиеся по моему приказу утром, которые не могут найти свой лифчик в моей квартире, которые готовили мне завтраки, каждая готовила разный, знаете. Одна готовила яичницу, вторая — блины, третья — отлично наливала молоко в тарелку и кидала туда хлопья. Я встретил эту ненормальную буквально полгода назад и знаете, я понял, что все вот эти женщины пахли одинаково — нина риччи или что-то приторно сладкое. Моя ненормальная пахла чем-то особенно сладким, от этого запаха не тошнило, не кружилась голова, я хотел просто съесть ее, откусить кусочек ее мягкой щеки. Я понял, что все блины до нее — отвратительны. Она не шеф-повар, но я всегда ел то, что она готовила с диким удовольствием, ведь я знал, сколько любви на этой тарелке, как она волнуется понравится ли мне ее...

  Yenilmez Savaşçı Я одинока. Но любима. Смеюсь, когда так хочется рыдать. Я сильная. Но так легко ранима. Я забываю, чтобы не прощать. Я ненавижу ложных обещаний. И от реальности скрываюсь я в мечте. Я говорю, хотя боюсь признаний. Ловлю улыбки зная, что не те. Я слабая - чтобы принять решение, Но сильная - чтобы сама решить. Я разбиваю сердце - за мгновение, и заставляю с этим себя жить. Я не хочу, но часто отпускаю. Не говорю я важные слова. И навсегда я ухожу. И не прощаю. Всегда среди друзей. Но я - одна. Я не умею врать, но и не верю, ярким улыбкам и чужим "Люблю". Переживаю каждую потерю И поздно, слишком, о прощении молю. Меня понять легко. Но слишком сложно заставить к себе ближе подпустить. Я гордая - где это невозможно. Но я умею - искренне любить.

  Yenilmez Savaşçı … Наши чувства чем-то похожи на обувь. С утра мы приводим их в порядок, надеваем и выходим из дома, готовя себя к тому, что путь не будет лёгким. Нам редко удаётся весь день прошагать по мягкой и чистой ковровой дорожке или ухоженному газону. Чаще всего нас ждут дожди переживаний, грязь чужой зависти и сплетен, камешки мелких неприятностей. Мы то и дело попадаем в ямы проблем, наступаем в лужи забот и спотыкаемся о препятствия, которые жизнь коварно подсовывает нам под ноги. Неудивительно, что домой всё возвращается в плачевном состоянии. Мы достаём тряпки, щётки, крема и воски, чтобы привести нашу обувь… то есть наши чувства, в порядок. И счастье, когда рядом есть родная душа, близкий человек, который скажет: «Давай я тебе помогу!» И вот всё снова благополучно. Мы ложимся спать с успокоенной душой, но знаем, что завтра всё повторится вновь. Потому что жизнь — это бесконечная дорога.

Не відлітай, Івасику-Телесику…   – Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! – ридала над домовиною Настя. – Мій маленький, як же ти там без мене? А я без тебе?! Настя старша за брата. Невисокого зросту, худенька. А Іван – високий, міцний. Але сестра завжди називала брата маленьким або Івасиком-Телесиком, бо вибавила його… …Майя зупинилась неподалік обійстя колишнього чоловіка. На її автівку ніхто не звернув уваги. Не наважувалася ступити на подвір’я, де рідня та містечко проводили у Вічність її сина. В інтернеті прочитала, що Іван загинув на фронті. І ось вона тут. Але боїться людського осуду. Не може глянути в очі доньці. І Степанові – колишньому чоловікові. Він стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Значить, обоє пішли воювати… …Майя рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину. Глядів малу, коли Майя їздила на сесії – навчалася заочно в інституті. Не ревнував, коли на неї задивлялися чужі чоловіки – молода жі...

Хлопчик на камені Хлопчик стояв на великому старому камені, що вкрився мохом і потріскав від вітру, морозу та дощу, які знущалися над ним.  Малий дивився вдалеч. Сірі клубки диму виднілися на горизонті. Вони наближалися до хлопчика, поглинаючи світло. Темніло. Але малий не боявся. Він твердо стояв на камені і був готовий втонути у суцільній імлі та не зрушити з місця, бо вірив, що колись розвидниться.  Хлопчик виглядав тата, який повертався з війни. Коли вони прощалися біля цього каменя, тато обняв сина, міцно притиснув до грудей і сказав: «Нічого не бійся. Будь, як цей камінь. Чекай, я повернуся». Хлопчик зразу не зрозумів цих слів. А нині, коли холодний туман обгорнув його тіло, він заплющив очі і відчув тепло, яке йшло від каменя. Хлопчик тримався за нього ногами, наче за татові слова, і дивний спокій розливався тілом, не давав мороку торкнутися до нього. За мить пітьма минула. Хлопчик залишився стояти на камені. Він розплющив очі і вдалині, що світліла, побачив знайомий си...