Життя прекрасне і чудове_2015

«...Струсил? Да… Я струсил. Впервые в своей жизни, я побоялся женщины. Нет, не женщины. Я побоялся своих желаний к ней. Себя побоялся с ней…» - он ухмыльнулся себе, не понимая, как можно вот так, с одной какой-то выпущенной стрелы, лечь всем рассудком, к ногам одной женщины. «Идиот…» - говорил он себе в сердцах. А ведь, как часто, мы не бываем, готовы к подобным встречам. В жажде любви, всех нас, берет некий инстинкт самосохранения, оставить при себе свой суверенитет и остаться собой. При своих взглядах, своём прежнем ритме жизни, но не выходит. Ты думал раньше о себе, а потом твою голову занимает другой человек, ты не идёшь больше по любимым местам, ты идёшь в любимые объятия, которые хотел бы ощутить и, как не редко бывает, между нами встает выбор, сердца и разума: бороться с собой и рвать нить или падать в бездну, без страховки… Страх, боязнь разбиться, боязнь быть не пойманными и, в тот же момент, эта тяга желание пойти на зов сердца и раствориться в собственных эмоциях. О, как же ...

У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось – у мрії та сподівання. Хтось – на чужину. Хтось – у Вічність… Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо. – Будь для нас погідним, – шепочемо серцем. А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки. Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони – пізні, осінні. – Куди ти поспішаєш, світку? – запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце. – А куди ви поспішаєте, люди? – запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас… …- Як скоро минає життя, – кажемо з сумом. …- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не помітили, – зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа… Так і Ісус Христос у Своїй великій любові...

Я хочу ему готовить ужин...  Обнимать в прихожей босиком...  Я его давно считаю мужем...  Мужем!!! Не любовником, не сном...  И когда под вечер дома жарко,  Я хочу под ручку взять его  И пойти гулять вдвоём по парку...  Мы вдвоём и больше никого...  Я хочу стирать его рубашки...  Доверять заветные мечты...  Улыбаться сердцем, не с натяжкой...  Не сжигать обидами мосты...  Не люблю судить и пустословить...  Не пытаюсь спать на потолке...  Завтраки хочу ему готовить...  Засыпать с рукой в его руке...  Будем в прятки мы с детьми играться...  Ставить в Храме, с верою, свечу...  И с людьми родными собираться  За одним большим столом хочу...  Светом быть хочу в его окошке...  И потом, спустя десятки лет,  Собирать за ним на кухне крошки...  Я хочу варить ему обед...  Я хочу дарить ему вниманье,  Искренность, тепло, надёжный тыл...  И за эти все мои старанья,...

Якщо високо злетиш, то буде боляче падати. (Хюррем до Ібрагіма Я правлю країною на трьох континентах, але не можу керувати однією закоханою жінкою, яка піднімає повстання на знак своєї любові! (Султан Сулейман) Жадоба до влади, лють, любов і ненависть - все це небезпечні почуття. І якщо не тримати їх у вузді, то досить і одного з них, щоб привести людину до біди! (Ібрагім) Ні один вогонь не спалить мене, тому що я і є вогонь! (Хюррем) Звідки я могла знати, що моє серце, що зупинилося заради помсти, заново заб'ється заради кохання? (Хюррем)